Вийшов я з Миколкою на руках та ступив на мокрі сходи. Дощові краплі пробивалися крізь напіввідчинені двері підїзду й мочили моє волосся. На вулиці не було живої душі. Навіть безпритульні собаки ховалися від такої пошесті. Холод проймав крізь одяг, але йти було нікуди.
Кілька годин я блукав містом, притискуючи дитину до грудей. Нарешті, нас помітила сусідка, стара пані Марія, і запросила до своєї невеликої, але затишної хати. Вона дала мені рушник, гарячий чай і змайструвала ліжко для Миколки. Тієї ночі я плакав у темряві, дивлячись у стелю. Я знав так більше не може тривати.
Наступні дні були важкими. Я шукав роботу, але хто візьме на роботу чоловіка з дитиною? Грошей на їжу ставало все менше, а сором у очах знайомих болів гірше за голод. Олексій і Ганна поводилися так, наче мене не існувало. І я почав вірити, що зник з їхнього життя, немов пляма, витерта ганчіркою.
Через тиждень прийшов лист. Спочатку подумав, що це виклик до суду або якісь борги. Руки тремтіли, коли я розкривав конверт. Та друковані рядки змінили все: «Шановний пане Тарас Шевченко, повідомляємо, що ви єдиний спадкоємець майна покійної пані Олени Коваль, вашої далекої тітки»
Я перечитав листа тричі. Не вірив власним очам. Олена, яку я бачив лише раз у дитинстві, залишила мені все: великий будинок на околиці Києва, солідні рахунки та акції в надійній торговій компанії.
Я негайно пішов до нотаріуса й крок за кроком вступив у права спадщини. Вперше за довгий час відчув, що сонце зігріває й мене. Купив новий одяг, подарував Миколці те, чого вона ніколи не мала: іграшки, теплі речі, смачну їжу. А найголовніше подарував їй безпеку.
Роки минали. Я навчився керувати справами тітки й, на подив усім, досяг успіху. Інвестував розумно, оточував себе надійними людьми. Поступово моє імя стало відомим у бізнес-колах. Мужній, стильний, загадковий. Ніхто вже не згадував про дні, коли мене викинули під дощ.
А от Олексій і Ганна втрачали все. Їхня компанія розвалювалася: помилки в управлінні, необдумані рішення, втрачені партнери все це зростало, як сніжна лавина. Вони шукали інвесторів, але двері перед ними зачинялися.
Одного ранку дзвонив мій адвокат:
Пане Тарасе, фірму родини Петренків виставляють на продаж. Вони в боргах. Якщо хочете можете взяти участь у торгах.
Серце затріпотіло. Настав той момент. Доля підносила мені на таці те, про що я мріяв у ту дощову ніч, коли мене вигнали з дитиною на руках.
Я прийшов на аукціон у витонченому костюмі, зібраним у строгий пучок волоссям. Ніхто мене не впізнав. Роки змінили мене я більше не був тим приниженим, зламаним чоловіком. Я був іншим.
Коли оголосили імя переможця, обличчя Олексія й Ганни збіліли. Тепер їхній бізнес належав мені Тарасу Шевченку. Я не дивився на них, лише спокійно підписав документи.
Ввечері Олексій прийшов до мого кабінету. Він тремтів, зігнутий від турбот, зістарився на десять років.
Тарасе будь ласка не кинь нас. Без цієї справи ми пропадемо.
Я подивився йому в очі. Це був той самий чоловік, що викинув мене, казав, що я й наша дитина лише тягар. А тепер благав про милість.
Олексію, відповів я холодно, життя дивна штука, правда? Я казав, що ти про це пожалкуєш. І ось настав твій день.
Ганна теж намагалася мене вмовити. Сльози котилися по її обличчю, але я бачив лише ту жінку, що виштовхнула мене під дощ із переляканою дитиною.
Тарасе, ми помилилися. Ми були сліпі від гордості. Змирися!
Я гірко посміхнувся.
Милість? А була вона в вас, коли виганяли нас у непогоду? Коли Миколка плакала й благала не відпускати її? Тоді вам було байдуже.
Я відпустив їх із пониклими головами. Бізнес був моїм, а вони залишилися ні з чим.
Роки минули. Миколка виросла сильною та розумною дівчиною. Іноді я розповідав їй про ту дощову ніч. Казав, що гідність це те, що не можна втрачати, навіть коли весь світ від тебе відвертається.
І щоразу, коли я бачив Олексія на вулиці у поношеному пальті, з порожнім поглядом у душі була спокійна тиша. Не через помсту. А через справедливість.
Тієї дощової ночі я пообіцяв собі: одного дня вони про це пожалку