У тихому селі на Волині, де поля золотяться пшеницею, а гори на обрії ніби малював сам Куїнджі, жив дід Павло Семенюк. Сімдесят років на плечах, спина згорблена від роботи, але вважався він найзаможнішим господарем у окрузі. Землі від краю до краю, корови тучні, а сусіди, хоч і покосились, але шапку перед ним знімали.
Та багатство, як кажуть, не лікує самотності. Десять років тому втратив він дружину, Марічку, яка народила йому трьох дочок. Дочки давно вийшли заміж, розїхались по своїх хатах, навідувались частенько, але дід Павло відчував пустоту. Усе мав, а сина ні. Нема кому передати господарство, продовжити рід. І ця думка його гризла, наче миша під піччю.
Волосся біле, суглоби хворіють, але дід Павло вірив доле ще винна йому хлопчика. І ось одного дня село аж перевернулось від новини: дід збирався одружитись вдруге.
Його вибір впав на Олену, двадцятирічну дівчину з сусіднього хутора. Родина її ледве виживала: борги, хвора мати, брат-студент, якого тримали на самій гречці. Олена була вродлива очі, як незабудки, коса до пояса, але в погляді тінь зневіри. Батьки, загнані в кут кредитами, погодились на пропозицію діда. За чималі гроші вони віддали йому дочку.
Олена не плакала. Вона стиснула зуби, знаючи, що це єдиний шанс врятувати родину. Перед весіллям мати обіймала її, шепчучи:
Хоч би не кривдив тебе
А Олена лише кивнула:
Справлюсь.
Весілля було бідне на гроші, але багате на плітки. Дід Павло хотів, щоб усі побачили він ще «той козак»! Музики грали, сусіди сміялись, а по кутах шепотіли:
Бідна дитина Що вона знайшла в дідові?
Та вже й не дід, а стародавній дуб!
Але дідові було байдуже. Він пишався, мов павич, ведучи Олену до вінця. Для нього це був не просто шлюб це останній шанс стати батьком.
А Олена посміхалась, коли треба, дякувала гостям, а всередині тремтіла.
Тієї ночі в хаті пахло варениками та горілкою. Гості розійшлись, і в хаті знову стало тихо. Дід Павло, у святковій вишиванці, випив чарку «бурякового» з перцем «для мужності», як казав. Взяв Олену за руку і прошепотів:
Ну що, королево, пішли до ліжка?
Олена мовчки послідувала за ним. У кімнаті палала свічка, тіні танцювали на стінах.
Але раптом Дід схопився за груди, застогнав і впав на ліжко, мов сніп.
Діду! Що з вами?! скрикнула Олена.
Вона трясла його, але він лише прохрипів щось і завмер. Пахло горілкою, ліками і кінцем.
Село збуджувалось миттєво. Сусіди, дочки, знахарка усі збіглись. Діда повезли до лікарні, але лікар лише розвів руками:
Інфаркт. Серце не витримало.
Так, за одну ніч, мрія діда Павла розвіялась, як дим.
На ранок усі вже знали. Плітки ширяли селом:
Навіть сина не встиг зробити!
Доля покарала за жадібність.
Бідна дівчина Навіть заміжня не встигла пожити.
Олена стояла на похоронах, накрита хусткою. Вона не плакала. Вона виконала свій обовязок родина тепер при грошах, брат вчиться. Але своє життя вона вже не поверне.
З того дня її кликали «молода вдова», або «та, що за діда виходила». У двадцять років вона відчувала себе старою. Думки про кохання, про власну родину все це здавалось недосяжним.
Історія діда Павла і Олени стала притчею на селі. Хтось казав: «Гордуй і на горбі сидітимеш». Хтось знущався. А для Олени це було не оповідання це було її життя. І вона несла його мовчки, дивлячись у далечінь, на ті жовті лани, де колись співали жайворонки