Андрій довго думав над словами старого Івана. «Тобі в хаті жінка потрібна.» Так, він знав, що дідусь мав рацію. Вечорами, коли повертався до порожньої хати, тиша давила на нього. Холодні стіни і запах одягу, що залишився після Софії, нагадували про втрату навіть сильніше, ніж сам цвинтар.
Через кілька місяців сусіди почали робити непомітні натяки. «Андрію, на ринок молода вдова переїхала, може, познайомишся» «У церкві гарна дівчина буває, якщо хочеш поговорю» Але ніщо не торкалося його. Аж поки одного дня Іван не взяв його за руку і не привів до хати своєї далекої родички Ганни.
Ганна не була вродливою за сільськими мірками. Обличчя кругле, ніс завеликий, очі бліді, а ходила важкувато. Сусідки шепотіли: «Бідолашний Андрій, після Софії і на кого він потрапив!» Так і прилипло до неї жорстоке прізвисько «негарна жінка».
Але те, чого люди не бачили, це її лагідність. Ганна терпляче готувала, носила воду з криниці без скарг і, найголовніше, вміла слухати. Андрій, який місяцями не мав кому розказати про свій біль, знайшов у ній несподівану тишу.
Їхнє весілля було простим без розкоші. Два свідки, священик і кілька свічок. Андрій не відчув палкої пристрасті, але відчув дещо інше опору. А після років бурі опора цінніша за будь-яку вроду.
Спочатку люди дивилися на нього з жалем. «Вибрав її, щоб не бути самотнім.» «Не пощастило з жінками.» Але згодом поговори стихли. Хата Андрія, яка колись лунала порожнечею, тепер пахла свіжим хлібом і сушеними травами. У довгі зимові вечори Ганна тихо читала йому уривки зі старих книжок, що залишилися після Софії, а Андрій заплющував очі й розумів, що біль вже не такий гострий.
Одного разу старий Іван зайшов до них. Зупинився на порозі, дивлячись, як Ганна шиє біля вікна, а Андрій носить дрова. Усміхнувся під сивими вусами і прошепотів:
Красива чи некрасива неважливо. Важливо, що ви знайшли одне одного.
Андрій повернувся до нього і вперше після похорону справді усміхнувся. Може, село й називатиме Ганну «негарною жінкою», але для нього вона була несподіваним даром життя доказом того, що справжня краса не в обличчі, а в тиші, яку людина приносить у твою душу.
І в цій тиші Андрій відчув, що нарешті знову живе.