У тихому селі на Волині, серед розлогих полів та лісів, жив семидесятирічний дід Іван, один із найзаможніших селян у громаді. Його землі простягалися далеко, худоба паслася вдосталь, а імя його викликало повагу чи хоча б визнання серед сусідів.
Але багатство, як шепотіли люди, не заповнює всіх порожнеч. Десять років тому Іван поховав свою першу дружину, Олену, жінку сильної волі, яка народила йому трьох дочок. Вони вже давно вийшли заміж, розїхалися по різних домівках, занурившись у власні турботи. Відвідували батька часто, але він відчував пустоту. У нього не було сина, нікого, хто б продовжив його прізвище, хто б успадкував землі, худобу, його гордість. Ця думка гризла його, перетворившись на навязливу ідею.
Попри сиву голову й згорблену від часу спину, Іван вірив, що доля ще має йому подарувати хлопчика, сина, який стане його спадкоємцем. Саме це бажання підштовхнуло його до рішення, яке вразило все село: він одружуватиметься знову.
**Вибір Соломії**
Його вибір впав на Соломію, двадцятирічну дівчину з бідної родини з того ж села. Життя було до неї жорстоке: борги, голод, хвороби. Її молодший брат страждав від недуги, на ліки якої не було грошей.
Соломія була гарна, обличчя свіже, як ранкова роса, очі темні, але пригнічені важкою долею. Її батьки, змучені кредиторами, погодилися на пропозицію Івана. За чималі гроші вони віддали дочку заміж.
Дівчина не заперечувала голосно. Вона ковтнула сльози, знаючи, що ця жертва врятує брата та полегшить тягар родини. Напередодні весілля вона сиділа з матірю при тьмяному світлі лампи.
«Сподіваюся, він буде до мене добрий… Я виконаю свій обовязок», прошепотіла вона.
Мати, витираючи сльози, лише кивнула, не знайшовши слів.
**Весілля**
Весілля було скромним, але гучним. Іван хотів, щоб усі бачили: він ще «чоловік», здатний взяти собі дружину, яка йому в онуки годиться. Музика грала, сусіди заповнили церкву, а потім двір, шепотіли, дивилися на пару.
«Бідна дівчина», жалілися жінки.
«Подивіться на нього, у такому віці… смішно», сміялися інші.
Іван ігнорував їх. Він пишався, йдучи поруч із Соломією. Для нього це був не просто шлюб це був доказ його сили, знак, що доля ще дасть йому сина.
Соломія ж, з напруженою посмішкою, дякувала гостям, грала роль щасливої нареченої. Але в душі вона стискалася від страху.
Тієї ночі в хаті пахло печеним мясом і горілкою. Гості розійшлися, тиша огорнула стіни.
Іван, у найкращій сорочці, випив чарку лікарського зілля, що, за його словами, мало повернути йому молодість. Він дивився на Соломію з надією, взяв її за руку:
«Сьогодні починаємо нове життя, моя королево».
Дівчина насилу посміхнулася. Вона пішла за ним у спальню, де стояло велике деревяне ліжко. Свічки миготіли, кидаючи тіні на стіни.
Але раптом Іван скривився, схопився за груди. Його обличчя перекосилося, він захитався й важко впав.
«Діду Іване! Що з вами?» скрикнула Соломія, тремтячи.
Вона кинулася до нього, але він уже не рухався. Лише слабкий стогін, і тиша.
**Хаос**
Соломія закричала. Сусіди, ще не сплячі, збіглися. Його три дочки, в чорному, увірвалися в кімнату. Вони побачили батькове тіло та Соломію, що плакала біля нього.
Почалася метушня: крики, плач, кроки. Хтось побіг по лікаря, але було пізно.
«Інфаркт», сказав лікар. «Серце не витримало».
Так Іванова мрія розвіялася за одну ніч.
**Реакція села**
До ранку новина розлетілася. Люди збиралися купками, шепотіли:
«Навіть сина не встиг дати», казали одні.
«Доля покарала».
«Бідна дівчина, удова, навіть не побачивши шлюбу».
Соломія мовчала. Вона дивилася в нікуди, сльози висохли. Вона згадувала свої слова матері «виконаю обовязок» і відчувала, як вони стали жорстоким жартом.
**Наслідки**
Похорон був великим, як і належало заможній людині. Музика, плач, сусід