Вийшов із Михасиком на руках і ступив на мокрі сходи. Краплі дощу прослизали крізь напіввідчинені двері підїзду, змочуючи моє волосся. На вулиці було пустко навіть собаки не вилазили з-під парканів у таку непогоду. Холод пробирає крізь одяг, але йти мені було нікуди.
Декілька годин я блукав містом, притискуючи до себе дитину. Нарешті, нас помітила сусідка, стара Ліда, та запросила до своєї невеликої, зате затишної хати. Вона дала мені рушник, чашку гарячого чаю й зладила Михасикові ліжко з ковдри. Тієї ночі я плакав, дивлячись у стелю. Я знав так більше не може продовжуватися.
Наступні дні були важкими. Я намагався знайти роботу, але хто візьме на роботу чоловіка із малим дитям? Гроші закінчувалися, а сором у очах знайомих болів гірше за голод. Олексій та Марічка поводилися так, немов мене ніколи не існувало. І я почав вірити, що справді зник із їхнього життя, як пляма, витерта ганчіркою.
Через тиждень прийшов лист. Спочатку подумав чи не сповіщення від влади, чи не борг якийсь. Руки тремтіли, коли розкривав конверт. Але друковані рядки змінили усе: «Шановний пане Тарасе Гончаренко, повідомляємо, що ви єдиний спадкоємець майна покійної пані Ганни Коваленко, вашої далекої тітки»
Перечитав тричі. Не вірив. Ганну я бачив лише раз у дитинстві, а тепер вона залишила мені все: великий будинок на околиці міста, солідні рахунки й, найголовніше, частку в поважній торговій компанії.
Негайно пішов до нотаріуса, і крок за кроком увійшов у свої права. Вперше за довгий час я відчув, що для мене теж сходить сонце. Купив новий одяг, подарував Михасикові все, чого він ніколи не мав: іграшки, теплі речі, смачну їжу. Але головне дав йому впевненість у завтрашньому дні.
Роки минали. Я навчився керувати справами тітки й, на подив усіх, досяг успіху. Почав інвестувати розумно, оточуючи себе надійними людьми. Повільно моє імя стало відомим у бізнес-колах. Сильний, елегантний, загадковий чоловік. Ніхто вже не згадував про ті дні, коли мене викинули під дощ.
А от Олексій та Марічка вже не були на вершині успіху. Їхня справа розвалювалася. Помилки керівництва, поспішні рішення, втрачені партнери все це зростало, як сніжна лавина. Вони шукали інвесторів, але двері перед ними зачинялися.
Одного ранку зателефонував мій адвокат:
Пане Тарасе, компанія родини Шевченків виставляється на продаж. Вони в боргах. Якщо бажаєте, можете взяти участь у торгах.
Серце забилося швидше. Настав момент. Доля підносила мені на таці нагоду, про яку я мріяв тієї дощової ночі, коли мене вигнали з дитиною на руках.
Прийшов на аукціон у витонченому костюмі, з гладко зачесаним волоссям. Ніхто не впізнав мене. Минули роки, і я вже не був тим приниженим, зневіреним чоловіком. Я був іншим.
Коли оголосили імя переможця, обличчя Олексія й Марічки побіліли. Я, Тарас Гончаренко, став новим власником їхнього бізнесу. Навіть не глянув на них лише спокійно підписав документи.
Ввечері Олексій прийшов до мого офісу. Він тремтів, зігнутий під вагою турбот.
Тарасе прошу не кидай нас. Ти ж знаєш без цієї справи ми загинемо.
Я подивився йому в очі. Це був той самий чоловік, що виганяв мене, казав, що ми з сином тягар. А тепер благав про милість.
Олексію, відповів я холодно, життя жартує, так? Тоді я сказав, що ти про це пожалкуєш. І ось настав твій день.
Марічка теж намагалася мене розжалобити. Сльози котилися по її обличчю, але я бачив лише ту жінку, що виштовхнула мене під дощ із переляканим сином на руках.
Тарасе, ми помилилися. Ми були сліпі від гордині. Будь людяним!
Я гірко посміхнувся.
Людяність? А де була ваша людяність, коли виганяли нас у ніч? Коли Михасик плакав і благав не відпускати вас? Тоді вам було байдуже.
Я відпустив їх із опущеними головами. Бізнес був моїм, а вони залишилися ні з чим.
Минули роки. Михасик виріс у сильного й розумного хлопця. Іноді я розповідав йому про ту дощову ніч. Казав, що гідність треба берегти, навіть якщо весь світ від тебе відвертається.
І щоразу, коли я бачив Олексія на вулиці у зношеному пальті, з порожнім поглядом, у душі була спокійна тиша. Не через помсту. А через справедливість.
Бо тієї дощової ночі, багато років тому, я пообіцяв собі: одного дня вони пожалкують. І так воно й сталося.