У Зареччі до мене завітала жінка, яку я не бачила років п’ять – Тамара Нікитична, яку всі за очі кличуть «генеральшею».

Обучение жизнью

Того дня до мене завітала жінка, яку я не бачила на порозі вже з пять років. Тетяна Микитівна. У нас у Млинах її за очі клинали «пані-мандрівницею». Не за чоловіка-дипломата, ні, а за статність, за погляд укіс, гостріший за будь-який скальпель, та за гординю, якою можна було б увесь наш хутір тричі обнести, як тином. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям угору, ніби ступала не по нашій сільській брудюці, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не водилася кивне через плече, і вся розмова.

А от тепер стоїть на порозі моєї амбулаторії. Не своя. Спина, звичайно, пряма, але в очах така змучена туга. Хустку свою кольорову аж на брови натягнула, ніби сховатися хоче. Мнеться, не насмілюється переступити поріг.

Заходь, Микитівно, кажу їй лагідно. Чого в сінях осінній холод розводиш? Бачу, не за цитрамоном прийшла.

Вона зайшла, на табуретку біля печі сіла, руки на коліна склала. Руки в неї завжди доглянуті були, а тепер дивлюся шкіра суха, у тріщинках, пальці дріжать дрібно-дрібно. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.

Пий, кажу. Душу зігрієш.

Вона взяла чашку, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, ніби вода у криниці.

Зовсім одна я, Семенівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надламаний. Сил моїх нема. Руку от торік вивихнула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ані дров принести, ані води. А спину ломить так, що ані зітхнути, ані охнути.

І потекла її скарга, як струмок весняний, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не теперішню біду, а те, що було пять років тому. Згадую, як у її хаті, самій охайній на весь хутір, лунав сміх. Син її єдиний, Олесь, красень та робітник, наречену привів. Марійку.

Дівчина була тихий янгол. Олесь із міста її привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товстенна. Руки до будь-якої роботи звиклі, хоч і тоненькі. За що вона Олесеві сподобалася зрозуміло. А от чому Тетяні не вгодила цього ніхто в селі не зрозумів.

А не вгодила, і все. З першого дня Микитівна її зїдала. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Городину прополе «усю кропиву на щі вирвала, безрука».

Олесь спочатку заступався, а потім здався. Адже він був мамин синок, ус

Rate article
Histoires de Vies
Add a comment

three × one =