Усі знімали на телефон помираючого хлопця, але лише мотоцикліст намагався його врятувати.
Старий байкер почав робити дитю непрямий масаж серця, поки решта просто знімали на камери, занадто налякані, щоб діяти. Я спостерігала зі свого авто, ніби прикована, коли той чоловік за сімдесят, у пошарпаній шкіряній куртці, давив на груди підлітка, а довкола лише лунали клацання екранів.
Мати хлопця кричала, благаючи Бога, благаючи кого завгодно, але лише один мотоцикліст рушив на допомогу. Його власна кров із ран капала на білу футболку хлопця, а він рахував компресії сипким голосом, жорсткішим за бруківку.
Швидка ще була за вісім хвилин. Губи хлопця вже посиніли. І тоді байкер зробив те, чого ніхто не очікував те, що назавжди вгризлося в пам’ять усім свідкам.
Він заспівав.
Не інструкції з реанімації. Не молитви. Він затягнув «Чорні брови, карі очі» зламаним голосом, не припиняючи натискань на груди юнака, а сльози змішувалися з його сивою бородою.
Усі на парковці завмерли, окрім його голосу та ритму компресій. Тридцять натискань. Два вдихи. Тридцять натискань. Два вдихи. «*Чорні брови, карі очі, та й на серці рана*»
Хлопця збив пяний водій, коли той йшов до АТБ. Байкер прибув першим, кинувши свого «Дніпра», щоб уникнути зіткнення з тим самим авто. Поки інші дзвонили на 102 і тримали дистанцію, він поповз по асфальту до потерпілого.
«Тримайся, сину», повторював він між рядками пісні. «Мій онук такого ж віку. Лишися зі мною». Але йому не вдавалося
Мене звати Оксана Біленька, і я була однією з сорока семи людей, які того дня бачили, як Ярослав «Козак» Гриценко рятував життя. Але ще важливіше я бачила, яку ціну він заплатив за це диво, про яке ніхто не згадує, коли ділиться історією в соцмережах.
Я бачила його в місті багато років. Важко було не помітити старого байкера з вишитим козацьким хрестом на шоломі та мотоциклом, що ревів, як грім. Власники крамниць напружувалися, коли він паркувався. Матусі пригортали дітей. Усі робили швидкі, нероздумливі висновки: сива борода й шкіряна куртка значить, небезпека.
Але того вівторкового вечора він зруйнував усі стереотипи.
Я сиділа в авто, перевіряючи телефон, коли почула удар. Металевий ляск об тіло. Скрип гальм. Потім рик мотоцикла, що різко змовк, коли Козак кинув його на асфальт, іскри сипалися з-під хромованого заліза.
Хлопець як зясувалося пізніше, його звали Данило Шевченко був у формі працівника АТБ, мабуть, спішив на зміну. Пяний водій вантажівки відкинув його на шість метрів. Він впав, наче лялька з перебитими кінцівками, кров розливалася під його головою.
Усі вийшли з авто, утворивши коло. Вмить зявилися телефони. Але ніхто не наближався до хлопця. Ніхто не знав, що робити. Раптом зявилася його матір, випустивши пакети з продуктами яблука покотилися парковкою, коли вона впала на коліна біля сина.
«Будь ласка! кричала вона. Хтось допоможіть! Будь ласка!»
Тоді Козак діяв. Він кровоточив від падіння, ліва рука безпорадно звисала, рани просвічували крізь розірвану кур