Того дня до мене зайшла жінка, яку я не бачила вже років із пять. Тетяна Михайлівна. У нас, у Верхньому, її за очі кликали «пані-полковницею». Не через чоловіка-військового, ні, а через її стать, через гострий погляд, що різав, як ніж, і через гордість, якої вистачило б обнести наше село тричі, як тином. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям угору, наче ступала не по нашій сільській бруді, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не водилась кивне через плече, і вся розмова.
А тут стоїть на порозі мого медпункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма звички заради, але в очах така забита туга. Хустку свою кольорову на самі брови натягнула, ніби сховатися хоче. Мовчить, поріг переступити не наважується.
Заходь, Михайлівно, кажу їй лагідно. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за анальгіном прийшла.
Вона зайшла, на табуретку біля печі сіла, руки на коліна склала. Руки в неї завжди доглядені були, а тут дивлюся шкіра суха, у тріщинках, пальці дрібно-дрібно тремтять. Мовчить. А я й не підганяю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.
Пий, кажу. Душу зігрієш.
Вона взяла чашку, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, ніби вода у криниці.
Зовсім я одна, Іванівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужій, надламаний. Сил уже нема. Руку от торік підвернула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ні дров принести, ні води. А спину так ломить, що й зітхнути не можу.
І потекла її скарга, як струмок весняний, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не її теперішню біду, а те, що було пять років тому. Згадую, як у її хаті, самій ладній у селі, сміх лунав. Син її єдиний, Олексій, красень і робітник, наречену привіз. Марійку.
Дівчина була тихий янгол. Олексій її з міста привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста. Руки до будь-якої роботи звиклі, хоча й тонкі. За що вона Олексію сподобалась зрозуміло. А чому Тетяні не догодила цього ніхто в селі збагнути не міг.
А не догодила і все. Від першого дня Михайлівна її їла очима. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Городину прополе «усю кропиву на щі вирвала, невміха».
Олексій спершу заступався, а потім здавався. Він же мамин синок був, все життя під її крилом. Метушився між ними, як осиковий лист на вітрі. А Марійка мовчала. Тільки худшала і блідла щоразу більше. Я її якось біля криниці зустріла, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.
Чого ж ти, доню, спрашиваю, терпиш?
А вона мені усміхнулася так гірко:
А куди ж я подінуся, тіто Олю? Люблю його. Може, звикне вона до мене, змилується
Не змилувалася. Останньою краплею стала стара вишита скатертина, що її ще мати Тетяни робила. Марійка її необачно випрала, і узір трішки зліг. Ох, що тоді було Крику на всю вулицю.
Тієї ж ночі Марійка й пішла. Тихо, по-англійськи. Олексій зранку як з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.
Це ти, мамо, тільки й сказав. Ти моє щастя зруйнувала.
І теж поїхав. За чутками, знайшов свою Марійку в місті, одружились, донечка в них народилася. А до матері ні кроку. Ні листа, ні дзвінка. Ніби відрізало.
Тетяна спершу гордовито піднімала ніс. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, а син, мабуть, і не син, якщо матір на спідницю проміняв». А сама раптом постаріла, зівяла. У своїй ідеальній, чистій, як операційна, хаті залишилася сама-самісінька. І ось тепер сидить переді мною, і вся її гордість, вся пані-полковнича стать облетіла, як луска з цибулини. Залишилася лише стара, хвора, самотня жінка. Бумеранг, він же не зі зла летить, він просто по колу ходить і повертається туди, звідки його запустили.
І нікому я не потрібна, Іванівно, шепоче вона, а по щоці повзе перша, скупа сльоза. Хоч у петлю лізь.
Гріх таке казати, Михайлівно, відповідаю суворо, а саму жалость давить. Життя дано, щоб жити, а не щоб у петлю. Давай-но я тобі укол зроблю, спину відпустить. А там побачимо.
Зробила укол, розтерла їй спину пахучою маззю. Вона ніби і ожила трохи, плечі розпрямила.
Дякую тобі, Іванівно, каже. Не сподівалася я від когось доброти дочекатися.
Пішла вона, а в мене на серці ка