**Мій щоденник**
Ліс занурювався в глибоку темряву. На мокрій землі, біля старого дуба, сидів дід. Його дихання було важким, руки тремтіли від холоду, а очі були повні розпачу. Власні діти привели його сюди й кинули, наче непотрібне сміття.
Роки вони чекали його смерті. Спадщина великий будинок, землі та гроші мала дістатися їм. Але старий не помирав. Тож вони вирішили прискорити кінець: залишили його посеред цього безлюдного лісу, без їжі й води, сподіваючись, що дикі звірі зроблять свою справу, а поліція спише все на трагічний випадок.
Бідолашний дід, притулившись до дерева, здригався від кожного шелесту. Десь далеко вив вітер, але серед його поривів лунав інший звук: вовче виття. Він знав кінець близько.
Боже Невже так усе й закінчиться?.. прошепотів він, складаючи руки в молитві.
У цю мить тріснула гілка. Потім ще одна. Кроки наближалися. Дід намагався підвестися, але тіло не слухалося. Він вдивлявся в темряву, коли раптом із чагарників вийшов вовк.
Звір повільно вийшов на стежку. Його хуття блищало під місяцем, а очі палали, як вугілля. Він показав ікла й наблизився.
«Ось і кінець», подумав старий.
Він заплющив очі й почав голосно молитися, чекаючи болю від гострих зубів. Але раптом сталося те, що він ніколи не міг уявити.
Вовк не напав. Він підійшов, зупинився поруч, потім схилив голову й тихо заскиглив, наче щось говорив.
Дід, не розуміючи, простягнув руку і на його подив, звір не відступив. Навпаки, дозволив доторкнутися до свого густого хуття.
Тоді старий згадав. Багато років тому, коли він ще був сильним, знайшов у лісі молодого вовка, який потрапив у капкан мисливців.
Без страху, ризикуючи життям, він розімкнув ті смертельні заліза й випустив звіра. Вовк тоді втік, не озираючись але, схоже, ніколи не забув.
Тепер той самітний хижак схилився перед ним, як перед рятівником. Вовк присідав ще нижче, даючи зрозуміти: залазь.
Ле