За Матір і Сина
Він побачив його за кутом старого будинку. Просто бігав від одного смітника до іншого, шукаючи їжу. І раптом маленьке сіре кошеня.
Воно повзало асфальтом, голосно плачучи. Перед ним стояв великий, худий, брудний пес. Або
Або ж він був рудим? Чи сірим? Шар пилу робив його кольор невиразним. Пес зупинився, а кошеня
Кошеня, побачивши його, пискнуло і поповзло до нього. Пес загарчав, але малюк не злякався.
«Що за лихо? подумав пес. Саме цього мені не вистачало. Гей, стій! Твоя мати зараз прийде. Не чіпляйся до мене.»
Він спробував відсунути наполебливого малятка лапою, але той
Той проігнорував його спроби. Він притулився до брудної собачої лапи, вчепився крихітними пазурами й затих.
«Добре, подумав пес. Зачекаю, поки мати повернеться, а потім піду.»
Кошеня влаштувалося й заснуло. Воно почувалося в безпеці. А великий невиразного кольору пес ліг поруч і чекав.
Чекав дуже довго. А точніше так і не дочекався.
День минув, настав вечір, а мати-кішка не приходила. Настала ніч, і пес зрозумів щось трапилося. Щось погане.
А кошеня прокинулося й тикало мордочкою в живіт пса. Хотіло їсти.
«Оце ще проблема, подумав пес. Що ж робити? Ну не кидати ж його тут помирати з голоду?»
Добре
Він понесе його до смітника біля кафе. Туди часто викидають їжу. У великому баку збоку є щілина саме туди він залазить, щоб знайти щось смачне.
«Нагодую його й залишу. Не таскати ж мені його з собою?»
Вхопивши кошеня за шийку зубами, пес пішов. Недалеко. Він залишив малюка в кущах, щоб той не повз за ним, поки він шукатиме їжу.
Пес нервово підтібував вухами, прислухаючись до тривожного писку. Сіре кошеня шукало його. Воно кликало матір.
«От халепа, буркнув пес. Яка ще мати?»
Він знайшов кілька відкритих коробочок з йогуртом. Повернувшись, набрав солодкої маси язиком, але не зїв натомість обмазав мордочку кошеняти. А воно облизувалося й муркотіло.
«Ось і добре. Ось і поїв.»
Потім малюк заліз на теплий бік пса, вчепився в його шерсть і заснув.
«Добре, подумав пес. Зачекаю до ранку. Погодую його, а потім потім піду.»
Але вночі кошеня прокидалося й плакало. Пес облизував його, заспокоюючи.
Тільки під ранок воно заснуло. Коли пес прокинувся, він побачив перед собою маленькі очі сірого кошеняти. Воно ткнуло його в ніс і нявкнуло:
«Мам»
І раптом пес зрозумів: він нікуди не піде. Не покине цього малятка.
Так воно й пішло.
Він шукав мяку їжу або жував її за кошеня, а воно їло й притискалося. Обіймало його, гралося з хвостом і спало на ньому. І псові раптом стало тепло й спокійно.
Ніби він знайшов дім. Ніби знайшов сімю.
Вони їли разом, спали разом. А решту часу пес навчав кошеня бігати й стрибати.
«Треба ж його навчити виживати», думав він.
Літом кошеня підросло, а пес зовсім схуд. А потім прийшла осінь з нескінченними дощами. Вдвох стало важче знаходити сухі місця.
Іноді пес притискав кошеня до себе, захищаючи від холоду. Він тремтів, але облизував малюка. Головне зігріти його.
Пес застудився. Він кашляв, чхав, із носа й очей текла вода. Кошеня дивилося на нього й питало:
«Мамо, що з тобою? Ти хвора?»
«Нічого страш