Зрозумів свої помилки й захотів повернутися до колишньої дружини після 30 років, але було вже запізно
Мене звуть Микола Коваленко, живу в Житомирі, де сірі дні пливуть повільно, немов вода в річці Тетерів. Мені 52, і в мене нічого немає. Ні дружини, ні родини, ні дітей, ні роботи лише пустота, як у покинутому будинку, що стогне від вітру. Сам зруйнував усе, що мав, і тепер стою серед руїн свого життя, дивлячись у прірву, яку викопав власними руками.
Тридцять років я прожив із дружиною Оленою. Я був годувальником працював, заробляв, а вона піклувалася про домівку. Любив, що вона завжди вдома, що не треба ділити її із зовнішнім світом. Але з часом її турбота, звички, навіть голос почали дратувати. Кохання вгасало, розчинялося у буденності. Думав, це нормально, що так і має бути. Звик до цієї сірої стабільності. Та доля кинула мені виклик, з яким я не впорався.
Одного вечора в кавярні я зустрів Юлію. Їй було 32 на двадцять років молодша за мене, гарна, жвава, з вогником у очах. Здавалося, вона мрія, яка збулася, свіжий вітерець у моєму застояному житті. Ми почали зустрічатися, і незабаром вона стала моєю коханкою. Два місяці я жив подвійним життям, доки не зрозумів: більше не хочу повертатися додому до Олени. Закохався в Юлію чи мені так здавалося. Хотів, щоб вона стала моєю дружиною, моєю новою долею.
Я набрався сміливості й розповів правду Олені. Вона не кричала, не била посуд лише подивилася на мене порожнім поглядом і кивнула. Я подумав, що їй байдуже, що її почуття давно померли. Тепер розумію, як сильно її скривдив. Ми розлучилися. Продали квартиру, де виросли наші діти, де кожен куток був сповнений спогадів. Юлія наполягла, щоб я нічого не лишив Олені. Я послухався забрав свою частку й купив просторе двокімнатне житло для Юлії. Олені дісталася маленька однушка, і я навіть не допоміг їй грошима. Знав, що вона не має заробітку, але мені було байдуже. Сини, Тарас і Данило, відвернулися назвали мене зрадником і розірвали всі звязки. Тоді це мене не хвилювало: у мене була Юлія, нове життя, і я гадав, що цього достатньо.
Юлія завагітніла, і я з нетерпінням чекав нашу дитину. Та коли вона народилася, я помітив, що хлопчик не схожий ні на мене, ні на неї. Друзі шепотіли, брат попереджав, але я ігнорував це. Життя з Юлією перетворилося на пекло. Я працював до виснаження, утримував будинок, дитину, а вона вимагала грошей, зникала вночі, поверталася пяною, з запахом алкоголю. Вдома безлад, порожній холодильник, сварки через дрібниці. Втратив роботу втома й злість взяли своє. Три роки я жив у цьому кошмарі, доки брат не переконав мене зробити тест на батьківство. Результат приголомшив мене: дитина була не моя.
Я розлучився з Юлією того ж дня. Вона зникла, забравши все, що могла. Залишився сам без дружини, без дітей, без сил. Тоді вирішив повернутися до Олени. Купив квіти, вино, торт, прийшов до неї, наче блудний пес. Але в її маленькій квартирі вже жив інший новий господар дав мені її нову адресу. Я прийшов туди, тремтячи від надії. Двері відчинив чоловік. Олена знайшла роботу, вийшла заміж за колегу, виглядала щасливою живою, сяючою, такою, якою я ніколи її не бачив. Вона побудувала життя без мене.
Пізніше я зустрів її в кафе. Упав на коліна, благав повернутися. Вона поглянула на мене, наче на жалюгідного дурня, і пішла, не сказавши ні слова. Тепер бачу, яким бу