” Та ви ж кріп від петрушки тільки по ціннику в магазині розпізнаєте! А полуницю тільки у варенні й бачили! нарікала ображена сусідка.
Олена й Тарас приїхали на свою нову дачу. Купили її восени, а тепер настав час привести все до ладу. Будинок був гарний міг би й зиму пережити, а от з ділянкою та іншим роботи вистачало.
Старий сад потребував ревізії. Нову лазню вже замовили через тиждень привезуть, лишилося визначити місце. Заодно планували навіс для білизни, дровник і альтанку. Діти обіцяли приїхати та допомогти.
“Справжній рай тихо, свіжо, можна жити цілий рік. Ми ж тепер пенсіонери!” радісно говорила Олена.
“Я підвалину оглянув лише двері треба замінити.”
“А я веранду. Памятаєш, хотіли альтанку? Та ні, веранда краща стіл круглий, стільці старовинні. Їх трохи оновимо ще сто років простоять. І вид на сад чай питимемо, насолоджуватимемося. Двері теж треба змінити ніби хтось тут хазяйнував без нас.”
“Так, двері першим ділом. Все робитимемо на подвірї і з вулиці не видно, і краси додасть. А перед будинком галявина з квітами.”
“Квіти вже проростають, треба розібратися, що де. Може, щось пересадимо, але влітку вже залишимо як є.”
Через тиждень привезли лазню, приїхали діти почалося облаштування. Сусідка Марія знайомилася, а її онуки вже кружляли довкола.
“У вас є онуки?”
“Так, приїжджатимуть.”
“Навіщо такий високий паркан? Ми з сусідами взагалі без огорожі жили.”
“Без огорожі? Та ми ж її щойно знесли! Старий паркан просто впав. Вам байдуже, а нам порядок важливий. І не хвилюйтеся межі не порушили, стоїть точно по межі.”
“А хвіртки не буде? Тут завжди прохід був.”
“Між нашими ділянками? Ні, не плануємо. Вхід тільки з вулиці.”
“А як дітям бігати? Вашим, нашим?.. Дивлюсь, яблуні повирубували а діти ж так любили по них лазити!”
“Не вирубували, а прорядили. І нові посадили. Нехай ваші лазять по своїх.”
“Усе у вас нове… Навіщо кущі вздовж паркану?”
“Для краси!”
Сусідка йшла, але поверталася з новими запитаннями. Її онуки бігали по ділянці Олени й Тараса, поки не поставили нові ворота.
“Оце ви ґрунтовно влаштувалися! Взимку тут житимете?” знову завела розмову Марія.
“Побачимо.”
“Чого ворота зачинили? Перед будинком діти завжди в мяч грали місце зручне, рівне. На вулиці машини, а тут безпечно.”
“У мене все грядками засаджено, не то що у вас. Ви ж кріп від петрушки тільки на ценниках розрізняєте. А полуницю тільки у варенні споживаєте. Зі мною треба дружити!”
“Ворота зачинили, щоб ваші онуки тут не господарювали. Два дні тому вони наших курей випустили жодну не знайшли.”
“У вас і кури є? Значить, оселилися надовго?”
“Ми вже тут живемо.”
Наприкінці серпня святкували день народження Тараса. Діти й онуки зібралися. Чоловіки смажили шашлики, жінки готували салати, стіл накрили на веранді.
“А ось і ми! Прийшли привітати, як сусіди. Раніше завжди так без запрошення. Ми ж поруч живемо! Діти вже зранку все знають.”
“Готуєтесь, гості приїхали значить, свято. Посидимо разом. Дітям веселіше, а нам пора подружитись.”
“Ми вас не запрошували. У нас сімейне свято. Наші стосунки сусідські, не родинні.”
“Ну, колись і воно буде. Діти підростуть, може, й поріднімось!” весело відповіла Марія.
Щоб їй не відповідали, вона все перекручувала й не йшла. Її онуки встигли потрусити яблуні, залізти на дах лазні (добре, не впали!), а потім знайшли купу каміння біля будівель. Один з них кинув камінь у надувний басейн і вода ринула фонтаном.
“Та що там! Скоро осінь басейн все одно треба збирати!” махнула рукою Марія.
“Вам час додому!”
“Та ми ще й не посиділи! Діти набігалися, голодні. Ну всі за стіл!”
Свято було зіпсоване. Але через тиждень діти знову приїхали тепер на 35-річчя подружнього життя Олени й Тараса.
Хтось мудрий одразу зачинив ворота. Як виявилося, це був їхній семирічний онук.
З вулиці чулися стуки. Вся родина вдавала, що не чує. Пахло шашликом і свіжістю. Вечір був прохолодний.
“Коли вас у місті чекати?”
“Поживемо побачимо. Ще яблука збирати. Урожай чудовий! Тут нам усе подобається… окрім сусідки. Але вона нам не перешкода ми вже навчилися з нею справлятися.”
Усі засміялися.
Гості розїхалися, а Олена з Тарасом залишилися. Попереду осінь, зима… Спробують. Якщо не вийде завжди можна повернутися до міської квартири.
А сусідка Марія зникла. Виявилося, їй треба було відвести онуків до школи дочка не впоралася, а бабуся пішла на допомогу.
Тарас тільки полегшено зітхнув: “Дякувати Богу, що такі сусіди не назавжди