Ой, рідні мої, який же день той видався Сірий, похмурий, ніби сама природа знала, що в Лисичанську лихо гірке коїться. Я в віконце своєї амбулаторії дивлюсь, а в мене в грудях так боляче, ніби серце кліщами стискають.
Усе місце наше, здавалося, завмерло. Собаки не гавкають, діти не бігають, навіть невгамовний півень дядька Петра й той мовчить. Усі дивилися в один бік на хату Ольги Микитівни, нашої баби Олі.
А біля її хвіртки машина, міська, чужа. Блищить, як свіжий пошкоджений шрам на тілі нашого краю.
Везли її Андрій, син єдиний, свою матір. У будинок для літніх людей.
Він приїхав за три дні до цього, виглажений, пахнув дорогим парфумом, а не рідною землею. До мене зайшов першим, ніби за порадою, а по суті шукав виправдання.
Ганно Іванівно, ви ж самі бачите, казав він, не дивлячись на мене, а кудись у підлогу. Мамі догляд потрібен. Фаховий. А що я? Робота, постійні наради. Тут серце, там спина Їй там буде краще. Лікарі, догляд
Я мовчала, лише дивилася на його руки. Чисті, з ідеальними нігтями. Цими руками в дитинстві він ціпл