Я знайшов його біля кута старого будинку. Він повзав по асфальту, крихітний і сірий, голосно плачучи. Я просто бігав від однієї сміттєвої купи до іншої у пошуках їжі, коли натрапив на нього.
Пес я був великий, брудний, з вовною, яку вкрив пил навіть не скажеш, чи рудий, чи сірий. Загарчав, коли побачив малятко, але воно не злякалося. “Що за лихо?” подумав я. “Тільки цього мені не вистачало. Геть звідси, чекай на матір!”
Але кошеня не слухалося. Воно вчепилося в мою лапу маленькими кігтиками і затихло. “Ну добре, подумав я. Почекаю, доки мати повернеться, а потім піду”.
Я ліг поряд. День минав, вечір настав, а кішки все не було. Ніч пройшла, і я зрозумів її вже не повернеться.
А малюк прокинувся голодним, тикав мордочкою в мій живіт. “Оце халепа, зірвалося в мене. Що тепер робити? Кинути його тут помирати?”
Взяв його за шкірку і поніс на смітник біля кафе там завжди є їжа. Залишив у кущах, щоб не повз за мною, і почав ритися у відходах. Але він не переставав пищати, кликав матір. “Яка ще мати? злиться я. Ось дурень!”
Знайшов недопиті йогурти, набрав їх на язик і вилиз малюкові на мордочку. Він облизувався і муркотів. “Ну ось, зрадів я. Хоч не з голоду помре”.
Він заліз під мій бік, вчепився у шерсть і заснув. “Добре, подумав я. Дотягну до ранку, нагодую, а потім потім піду”.
Але вночі він прокидався і плакав. Я облизував його, заспокоював. А на світанку він встромив у мене свої маленькі очі, тицьнув носиком у мій і промовив: “Мамо”.
І я зрозумів не піду.
Так ми й залишилися. Я годував його, пережовував їжу, він спав на мені, грався моїм хвостом. І якось стало тепло на душі. Ніби зявився дім.
Але прийшла осінь, і почалися нескінченні дощі. Я тремтів від холоду, але прикривав його, щоб не замерз. Сам застудився, соплі текли, а він тривожно питав: “Мамо, що з тобою?” “Нічого, брехав я. Все добре”.
Одного разу, коли ми йшли до іншого смітника під дощем, я не помітив машину. Вона вдарила мене несильно, але досить, щоб я впав. Водій вийшов виявилося, лікар. Він хотів допомогти, але я загарчав, притискаючи до себе кошеня.
“Що ти там ховаєш?” запитав він і ахнув, побачивши маля.
Забрав нас до ветеринара. Той перевязав мені лапу, а кошеня все кричало: “Мамо! Я з тобою!” Лікар взяв його на руки, і воно, знеможене, заснуло.
Через кілька днів ветеринар завітав до лікаря. Бачив, як я вже міркував, але ще слабо тримався на лапах. Кошеня сиділо поруч і стежило, чи добре мене годують.
“Він не за друга хвилюється, сказав ветеринар. А за матір”.
Лікар здивувався, але ветеринар певно знав. Він запропонував забрати нас до себе.
“Як їх звати?” спитав лікар.
“Пса Матінка, відповів ветеринар. А кошеня Синочок”.
Вони випили за наше здоровя, а я дивився на свого малого і не розумів: як же я колись жив без нього?