**Щоденниковий запис**
Після похорону чоловіка мій син відвіз мене за місто й сказав: «Виходь тут. Ми не можемо більше тебе утримувати». Але в моєму серці був таємний жаль, який назавжди залишиться у їхніх душах
Того дня, коли ми ховали чоловіка, моросив дощик. Маленька чорна парасолька не могла приховати самотність мого серця. Я тримала запалену свічку, дивлячись на свіжу могилу, земля якої ще була вогкою. Тремтіла. Мій супутник майже сорока років мій Богдан став жменею холодного ґрунту.
Після похорону мені не дали поринути у жалобу. Старший син, Тарас, у якого чоловік був повною мірою впевнений, одразу забрав ключі від дому. Років тому, коли Богдан ще був здоровий, він сказав: «Ми старіємо передаймо все синові. Якщо все буде на нього, він почуватиме відповідальність». Я не заперечувала. Хто з батьків не любить своїх дітей? Тож будинок, документи, земля усе перейшло на імя Тараса.
На сьомий день після похорону він запросив мене на прогулянку. Я не очікувала, що ця поїздка обернеться ножем у спину. Автомобіль зупинився біля зупинки маршруток на околиці Львова. Тарас холодно промовив:
«Виходь. Ми з дружиною не можемо більше доглядати за тобою. Тепер ти сама про себе турбуйся».
В вухах дзвеніло, а перед очима плив туман. Здавалося, я нічого не розумію. Але його погляд був твердим, наче він хотів одразу виштовхнути мене. Я залишилася на узбіччі, біля крамниці з алкоголем, з торбиною одягу. Той дім, де я жила, доглядала за чоловіком і дітьми, тепер належав йому. У мене не було права повернутися.
Люди кажуть: «Якщо втратиш чоловіка, залишаться діти». Але іноді вони як пусте місце. Власний син кинув мене на узліссі. Проте Тарас не знав одного: я не була зовсім беззахисною. У мене в кишені лежала книжечка зі збереженнями гроші, які Богдан і я збирали все життя, понад мільйон гривень. Ніхто про це не знав. Чоловік казав: «Люди добрі до тебе, поки маєш щось у руках».
Того дня я вирішила мовчати. Не просити, не розкривати таємниці. Хотіла подивитися, як Тарас і саме життя обійдуться зі мною.
Першу ніч після вигнання я провела під навісом маленької кавярні. Господиня тітка Марія зглянулася, пригостила гарячою кавою. Коли я розповіла, що втратила чоловіка, а діти мене кинули, вона лише зітхнула:
«Зараз багато таких історій, сестро. Іноді діти цінують гроші більше, ніж любов».
Я орендувала невелику кімнату в гуртожитку, платила з відсотків від збережень. Була обережною: нікому не казала, що маю гроші. Жила скромно носила старий одяг, купувала дешевий хліб, намагалася не привертати уваги.
Багато ночей я лежала на деревяному ліжку, згадуючи рідний дім: скрип стелі, аромат кави, яку варив Богдан. Спогади боліли, але я казала собі: поки жива треба йти далі.
Поступово звикла до нового життя. Днем шукала роботу на ринку: мила овочі, розносила товари. Платили мало, але я не нарікала. Хотіла триматися на ногах, не жити з милостині. Торговці називали мене «пані Олена». Вони не знали, що кожного вечора я відкривала книжечку зі збереженнями, дивилася на цифри і ховала її назад. Це була моя таємниця, яка допомагала жити.
Одного разу зустріла подругу молодості пані Наталю. Вона запропонувала роботу у своїй їдальні. Я погодилася. Праця була важкою, але давала їжу та дах над головою. Тепер у мене було ще більше причин мовчати про гроші.
Тим часом я чула про Тараса. Він жив у великому будинку з родиною, купив нове авто, але грав у азартні ігри. Один знайомий прошепотів: «Можливо, вже заставив документи на землю». Серце боліло, але я не шукала з ним контакту. Він кинув матір на вулиці більше нічого говорити було марно.
Одного вечора, коли прибирала в їдальні, до мене підійшов незнайомець. Він був гарно одягнений, але очі горіли тривогою. Я впізнала це був приятель Тараса, з яким вони пили. Він нахилився ближче й прошипів:
«Ти мати Тараса? Він винний мільйони. Тепер ховається. Якщо ще любиш сина допоможи».
Я завмерла. Лише ледь посміхнулася:
«Я тепер бідна. Нема в мене чим допомогти».
Він пішов, розлючений. Але ця зустріч змусила мене багато думати. Я любила сина, але він завдав мені болю. Тепер отримував покарання чи було це справедливо?
Через кілька місяців Тарас прийшов сам. Виснажений, з червоними очима. Побачивши мене, впав на коліна:
«Мамо я помилився. Я нікчемний. Врятуй мене ще раз, інакше моя родина загине».
Серце билось шаленим ритмом. Я згадала ночі, коли плакала через нього, згадала той холод на зупинці. Але також згадала слова Богдана перед смертю: «Що б не сталося він наш син».
Довго мовчала. Потім увійшла до кімнати, дістала книже