Він побачив його біля рогу старого будинку. Маленьке сіре кошеня, голодне й налякане, повзало по асфальту та жалібно нявчало. Навколо не було ані душі тільки великий, брудний пес невизначеного кольору (чи то рудий, чи то сірий важко сказати через шар пилу).
Пес зупинився, а кошеня, побачивши його, скрикнуло й поповзло назустріч.
“От халепа!” подумав пес. “Мені тільки цього не вистачало. Геть звідси, малий! Твоя мама зараз прийде!”
Він спробував відштовхнути настирливого малюка лапою, але той вчепився у його шерсть маленькими кігтиками й затих.
“Ну добре” зідхнув пес. “Почекаю трохи, поки його мама зявиться, а потім піду.”
Але мама не приходила. Ні за день, ні за ніч. Пес зрозумів щось сталося.
Кошеня прокинулося й тицьнуло його мордочкою в живіт.
“Голодний, як вовк…” подумав пес. “Ну що ж, доведеться годувати.”
Він поніс малюка до смітника біля кафе, де завжди можна було знайти щось їстівне. Залишив його в кущах, а сам почав ритися у відходах, постійно прислухаючись до тривожного нявкотіння.
“Тьху ти! Яка ще мама?” буркнув він, знайшовши кілька недопитіх йогуртів. Повернувшись, він обмазав солодкою масою мордочку кошеняти, а той облизався й замуркотів від задоволення.
“От і чудово.”
Малюк заліз на його теплий бік, вчепився кігтиками й заснув.
“Гаразд…” подумав пес. “Зачекаю до ранку. Потім піду.”
Але вранці маленьке сіре кошеня тицьнуло його в ніс і промовило:
“Мамо…”
І пес зрозумів він нікуди не піде.
Так і почалося. Він годував його, пережовуючи їжу, грів у холодні ночі, захищав від дощу. Кошеня виросло, а пес схуд.
А потім прийшла осінь з безкінечними дощами. Одного разу, коли вони йшли до нового смітника, пес не помітив машину. Удар був несильним, але він упав, притискаючи до себе кошеня.
“Не бійся…” прошепотів він.
Водій вийшов виявилося, лікар. Він забрав їх до ветеринара.
“Цікавий дует…” проворчав ветеринар, оглядаючи пораненого пса.
“Не заважай,” сказав він лікарю, який тримав на руках тривожне кошеня.
“Мамо! Я тут!” нявчало воно.
Через кілька днів пес одужав. Ветеринар запропонував забрати їх до себе.
“Як їх звати?” запитав він.
Лікар подумав і відповів:
“Пса Матуся. А кошеня Синочок.”
Ветеринар посміхнувся, підняв келих:
“За Матусю та Синочка!”
А Синочок тим часом вже спав, обійнявши перебинтовану лапу своєї собачої мами.
Пес дивився на нього й не міг згадати як він колись жив без цього набридливого, але такого рідного малечі?