Того дня до мене завітала жінка, яку я пять років не бачила на порозі. Тетяна Миколаївна. У нас у Вишневому її за очі звали «пані-полковницею». Не через чоловіка-військового, ні, а через гордовиту вдачу, гострий погляд, що різав, як ніж, і через пиху, якою можна було б огородити наше село тричі. Ходила завжди з випрямленою спиною, підборіддям догори, наче ступала не селянською грязюкою, а палацовим паркетом. І ні з ким особливо не водилася кивне через плече, і розмова скінчена.
А тепер стоїть на порозі мого медпункту. Не своя. Спина, звичайно, все ще пряма, але в очах така звіряча туга. Хустину натягнула аж до брів, ніби хоче сховатися. Мнеться, через поріг переступити не наважується.
Заходь, Миколаївно, кажу ласкаво. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за аспірином прийшла.
Вона зайшла, присіла на табуретку біля печі, руки на коліна поклала. Руки завжди були доглянуті, а тепер шкіра суха, в тріщинах, пальці дрібно тремтять. Мовчить. А я не поспішаю. Налила їй чаю з мятою та липою, поставила на стіл.
Пий, кажу. Душа зігріється.
Вона взяла чашку, а в очах заблищали сльози. Не покотилися гордість не пустила, а так і стояли, як вода в криниці.
Зовсім я одна, Іванівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надламаний. Сил більше нема. Руку підвернула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ані дров принести, ані води. А спину так ломить, що ані зітхнути, ані охнути.
І потекла її скарга, як весняний струмок, каламутний і гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, але бачу не лише теперішній біль, а й те, що було пять років тому. Згадала, як у її хаті, самій охайній у селі, лунав сміх. Її син Олесь, красень і робітник, привів наречену. Оленку.
Дівчина була тихий янгол. Олесь привіз її з міста. Очі ясні, довірливі. Коса руса, товста, до пояса. Руки до всякої роботи звиклі, хоч і тонкі. За що вона Олесеві сподобалася зрозуміло. А от чому Тетяні не вгодила ніхто в селі не міг зрозуміти.
Та не вгодила, і все. Від першого дня Миколаївна її гризла. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Городик прополе «уся кропива для щей вирвана, безрука».
Олесь спочатку заступався, а потім здався. Він же був маменькин синок, все життя під її крилом. Кидався між ними, як осинове листя на вітрі. А Оленка мовчала. Лише худнула і блідла з кожним днем. Якось зустріла її біля криниці, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.
Чого ж ти, доню, терпиш? питаю.
А вона мені так гірко усміхнулася:
А куди ж я подінуся, тіто Варто? Люблю його. Може, звикне вона до мене, змилується
Не змилувалася. Останньою краплею стала вишита скатертина, ще від Тетяниної матері. Оленка її пранням трохи зіпсувала, узір полиняв. Ох, що тоді було Крику на всю вулицю.
Тієї ж ночі Оля пішла. Тихо, без слів. Олесь на ранок як з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.
Це ти, мамо, лише сказав. Ти моє щастя зруйнувала.
І теж поїхав. За чутками, знайшов свою Олю в місті, одружилися, народилася донечка. А до матері ні кроку. Ні листа, ні дзвінка. Наче відрізало.
Тетяна спочатку гарцювала. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, а син, мабуть, і не син, якщо проміняв матір на спідницю». А сама раптом постаріла, зівяла. В своїй ідеальній, чистій, як операційна, хаті залишилася сама. І ось тепер сидить переді мною, і вся її гордість, вся «полковнича стать» облетіла, як луска з цибулини. Залишилася лише стара, хвора, самотня жінка. Бумеранг же не зі зла летить він просто повертається туди, звідки його запустили.
І нікому я не потрібна, Іванівно, шепоче вона, а по щ