Колись життя дарує нам несподівані дива. Моя історія почалася вночі, коли я спав, а моя вірна подруга Марія Шевченко ставила мені питання, на які я відповідав уві сні. Одного разу вона запитала: «Що б ти найбільше бажав Мерседес чи інше розкішне авто?» Я лише пробурмотів: «Сопілка». Наступного дня вона розповіла мені про це, і ця, здавалося б, дрібна розмова уві сні назавжди змінила мою долю.
Я завжди любив музику, шанував Володимира Івасюка та «Воплі Відоплясова», але гітара ніколи не була моєю. Я відчував, що інструмент має бути таким, щоб передавати саме мої почуття. І тоді подумав: «Чому б не сопілка?» Це здавалося дивним, але водночас настільки правильним.
З того дня все пішло по-новому. Я почав грати на сопілці, відвідував уроки у Львівській консерваторії. Музика стала моїм справжнім шляхом. Мені пощастило виступати з такими майстрами, як Віктор Морозов та Ярослав Джусь. Ці зустрічі навчили мене, що музика це не лише ноти, а мова, яку розуміють усі.
Останні роки я граю на вулицях Києва, виконуючи свої мелодії для перехожих. Тепер я один із останніх вуличних музикантів у нашому краї. Колись люди зупинялися, слухали, кидали кілька гривень. Тепер більшість проходить повз, наче не помічаючи. Але я не здаюся. Граю, бо музика це саме життя.
У 70 років я досі виходжу з сопілкою на вулицю, навіть коли мороз тріщить. Здавалося б, важко, але я відчуваю гармонію: музика дає мені силу, а випадкові слухачі натхнення. Кожен звук це частина моєї душі, яку я віддаю світові, навіть якщо його не чути між метушнею.
Музика, особливо сопілка, навчила мене терпінню, дисципліні та щирості. На вулиці немає сцени, лише ти, інструмент і місто. І в цій простоті справжня краса: чесний діалог з людьми. Вона нагадує, що сенс музики не у славі, а в тому, щоб торкнутися серця, хоч на мить зупинити біг часу.
Часто згадую ту ніч, коли промовив уві сні про сопілку. Хто б подумав, що одне слово змінить усе? Воно відкрило мені новий світ, зробило музикантом, подарувало тисячі радощів і зустрічей.
Може, головне не те, що маєш, а те, що робиш. Іноді відповідь приходить несподівано через сон, знак, через людей, які розуміють. Моя історія про пристрасть, про те, що ніколи не пізно йти за покликом серця.
І хоч світ змінюється, музика лишається. Вона здатна обєднувати, лікувати, дарувати надію. Я щасливий, що досі граю, що виходжу на вулиці, навіть у холод, і бачу, як моя музика торкається сердець. Бо музика це життя, і поки я можу грати, я живий, повний віри і радості.