Життя часом дарує нам дивовижні сюрпризи. Моя історія почалася вночі, коли я спав, а моя подруга Оксана Шевченко ставила мені питання, на які я відповідав уві сні. Одного разу вона запитала: “Що б ти обрав «Лансер» чи інше розкішне авто?” А я лише прошепотів: “Сопілка.” Вранці вона розповіла про цей діалог, і та, здавалося б, дрібничка назавжди змінила мою долю.
Я завжди захоплювався Володимиром Івасюком та “Воплями Відоплясова”, але гітара для мене ніколи не була “тим самим” інструментом. Музика жила в мені, але вона потребувала голосу справжнього, такого, що проймав би до кісток. І раптом мене осяяло: “А чому не сопілка?” Це було так несподівано, але водночас немов хтось підказав мені відповідь із темряви.
Все після цього пішло інакше. Я взяв у руки сопілку, вчився у майстрів у Львові, потім у Київській консерваторії. Музика стала моїм диханням. Мені пощастило грати разом із Тарасом Петриненком та Іваном Поповичем. Ці зустрічі показали мені: музика це не ноти чи техніка, а мова, якою говорять душі.
Останні роки я граю на Хрещатику, серед натовпу. Колись люди зупинялися, слухали, кидали гривні в футляр. Зараз більшість іде повз, наче я тінь. Але це не важливо. Я граю, бо музика це вітер, що несе мене вперед, навіть коли на дворі мінус два.
Мені вже за сімдесят, але я виходжу зі своєю сопілкою в будь-яку погоду. Іноді здається ось-ось замерзну, але потім береш перший звук, і холод зникає. Навколо метушня, проте крізь неї пробиваються погляди: хтось зупиняється на секунду, хтось усміхається. Цього достатньо. Кожен звук це частина моєї душі, яку я віддаю місту, навіть якщо воно не чує.
Сопілка навчила мене чекати, чути тишу між нотами і бути щирим. На вулиці немає сцени лише бруківка, небо і миттєвий звязок із тими, хто йде повз. У цій простоті правда. Музика не потребує овацій. Її сила у здатності розтопити лід у серці, хоч на мить.
Я часто згадую той сон. Хто б міг подумати, що випадкове слово змінить усе? Воно привело мене сюди до цього бруківку, до цих нот, до цього холоду. Але я щасливий. Бо музика це вічність.
Світ стає холоднішим, але поки мої пальці відчувають дерево сопілки, а губи її край, я живий. І якщо хоч один перехожий призупинить крок, щоб послухати, значить все має сенс.