У 65 років ми зрозуміли, що наші діти більше не потребують нас. Як змиритися з цим і почати жити для себе?
Мені 65, і вперше в житті я задумалась: наші діти, яким ми з чоловіком віддали все, тепер обходяться без нас. Троє дітей, яким ми віддавали час, сили й гроші, отримали все, що хотіли, і просто пішли. Син навіть не бере слухавку, коли дзвоню. Іноді думаю: чи хтось із них принесе нам склянку води, коли ми зовсім похиліємо?
Вийти заміж я встигла у 25. Тарас був моїм однокласником і довго залицявся навіть вступив на той самий факультет, аби бути поруч. Через рік після скромного весілля я завагітніла, і народилася наша донька. Тарасові довелося кинути навчання, щоб працювати, а я взяла академвідпустку.
То були важкі часи. Чоловік пропадав на роботі, а я вчилася бути мамою, паралельно намагаючись закрити сесію. Через два роки я знову завагітніла. Перевелася на заочне, а Тарас працював ще більше.
Та ми виростили двох дітей: старшу доньку Соломію та молодшого сина Богдана. Коли Соломія пішла до школи, я таки знайшла роботу за фахом. Життя почало налагоджуватись: у Тараса зявилась стабільна посада з гарною зарплатою, ми облаштували власне житло. Але ледь віддихнули я знову завагітніла.
Народження третьої дитини стало новим викликом. Тарас працював, немов за трьох, а я піклувалася про найменшу Дарійку. Не знаю, як, але ми знову випливли. Коли Дарійка пішла до першого класу, я нарешті перевела дух.
Але труднощі не закінчилися. Соломія, ледь вступивши до університету, оголосила, що виходить заміж. Ми не відмовляли адже самі одружилися рано. Організація весілля й допомога з квартирою забрали чималу частину заощаджень.
Богдан теж захотів свого житла. Ми не могли сказати «ні» взяли ще одну позику й купили йому квартиру. На щастя, він швидко влаштувався в престижну компанію.
Коли Дарійка закінчувала школу, вона заявила, що мріє вчитися за кордоном. Для нас це був важкий період, але ми зібрали необхідну суму. Дарійка поїхала, а ми залишилися самі.
З часом діти навідувалися все рідше. Соломія, хоч і мешкала в тому ж місті, заходила лише по святах. Богдан продав квартиру, купив нову у Києві й зявлявся ще рідше. Дарійка після навчання залишилася за кордоном.
Ми віддали дітям усе: час, молодість, гроші. А в результаті стали для них ніким. Ми не чекаємо від них допомоги чи грошей. Хочемо лише одного іноді чути їхні голоси, бачити їх у себе, почути тепле слово.
Але, схоже, це минуло. Тож, може, варто перестати чекати й нарешті пожити для себе? Адже у 65 років ми вже заслужили трохи щастя, яке завжди відкладали на потім.