**Щоденниковий запис**
Ранок почався як завжди. За вікном ще ледве світало, але місто вже починало прокидатися. Я прокинувся, глянув на дружину Наталку. Вона спала, спокійно дихаючи. Останнім часом між нами було напружено. Вона завжди щось підозрювала, питала, чому я так пізно повертаюсь. Але сьогодні я хотів зробити щось приємне.
Доброго ранку, прошепотів я, торкаючись її плеча.
Вона прокинулася, зморщившись.
Уже час? прошепотіла вона.
Я зварю каву, сказав я. Поснідаємо разом.
Вона усміхнулася, але в її очах була обережність. Останнім часом вона була якась напружена.
Я пішов на кухню. У шафі лежав новий пакунок кави, який я купив учора. Варто було зробити все правильно. Я насипав порошок у фільтр, уважно перевірив воду. Потім дістав із кишені маленьку пляшечку.
Капа за капою.
На кухню зайшла мати Ганна Іванівна. Вона завжди вставала рано.
Що готуєш? сухо спитала вона.
Каву, відповів я. Для Наталки.
А мені?
Зараз налию.
Вона взяла чашку, яку я призначив для Наталки, і почала пити. Я завмер.
Гірка, буркнула вона.
Це новий сорт, пробубонів я.
Через кілька хвилин мати схопилася за горло. Її обличчя перекривилося.
Що з тобою?! скрикнув я, але вже знав відповідь.
Вона впала. На підлогу.
«Швидка» приїхала за півгодини. Лікарі сказали отруєння.
Наталка дивилася на мене з жахом.
Ти хотів почала вона.
Я не заперечував.
Поліція, допити, суд. Все було очевидно.
Тепер я сиджу тут, у камері, і пишу ці рядки.
Життя це не кава. У ній буває гіркота, але смерть не виправдання для зради.
Якби я тоді просто поговорив з нею
Але вибору вже немає.
Тепер усе, що залишилося, це запах гіркого мигдалю.
І каяття.