“На! Забирай! Даремно я тобі довірилася!” гарчала незнайомка.
Я виховую дівчинку, яку народила коханка мого чоловіка. Так, ви не помилилися. Хтось подумає: «Ця жінка зовсім зїхала з глузду, їй би до психіатра!» Але дайте мені розповісти все до кінця.
То був 2005 рік. Ми з Олексієм мали міцну родину та власну справу. Мій чоловік володів кількома продуктовими крамницями, возив товар з Польщі, Італії, Німеччини. Його заробіток дозволяв мені не працювати і присвятити себе хатнім турботам. Тим більше, що в нас підростав пятирічний син, Миколка. Я днями стерпалася біля плити, щоб Олексій завжди мав гарячий борщ, пухкі вареники та ніжні голубці. Ну і, звісно, у домі було вилизано до блиску.
Але одного вечора все полетіло шкереберть. Ми поверталися з гостей, Миколка вже дрімав на задньому сидінні. Підїжджаючи до дому, я помітила, як Олексій раптом занервував. Біля воріт стояла молода дівчина з рожевим ковдряним конвертом у руках. Щойно ми зупинилися, вона метнулася до чоловіка:
На! Бери! Навіки запамятаєш, як умовляв мене позбутися дитини!
Я оніміла. Олексій виглядав так, наче його вдарили обухом.
Відчепися! Не хочу ні бачити тебе, ні чути! І навіть не думай дзвонити чи називати себе її матірю!
Я стояла на морозі, обвіяна сніговою крутявиною, поки сусіди висовували з вікон нос