Колеса вагону відбивали ритм моєї довгоочікуваної подорожі. Три місяці я збирала гроші на цю поїздку, три місяці мріяла про морський бриз, про солоні краплі на обличчі та вечірні сонця, які не закривають висотки. Купе поки було пусте, і я насолоджувалася цією рідкісною можливістю побути наодинці зі своїми думками.
Я акуратно розклала на столику свої запаси: домашні котлети в фользі, баночку квашених огірків, бутерброди з ковбасою, яблука, печиво та термос із міцною кавою. Усього має вистачити на довгу дорогу до Одеси. Я уявляла, як буду їсти, дивлячись у вікно на поля, як буду читати книжку, ковтаючи гарячий напій.
Потяг уповільнився, наближаючись до станції. Я навіть не звернула уваги на шум у коридорі яка різниця, коли попереду чекали море та два тижні справжнього відпочинку?
Але доля вирішила змінити мої плани.
У купе ввірвалися сусіди: низький чоловік із розкуйовдженим волоссям та пивним живітом, його жінка огрядна пані з голосом, що лунав на весь вагон, та їхній син, хлопчик років десяти, такий же кремезний, як мати. Вони гучно розташовувалися, кидаючи речі, немов у власній хаті.
Ну нарешті! прогриміла жінка, плюхаючись на нижню полицю. Думала, ноги відійдуть, поки ми ці валізи тягли!
А хто казав стільки брати? буркнув чоловік.
Це ж неречі, а необхідне! відчепилася вона.
Хлопчик мовчки заліз на свою полицю й одразу почав жувати чипси.
Я намагалася зберігати спокій. Люди теж їдуть відпочивати, мають право на емоції. Може, заспокоїться…
Але мої сподівання розвіялися вже за півгодини.
Ой, а що це у вас таке смачненьке? жінка, яка представилася Галиною, жадібно подивилася на мій стіл. Ми теж щось взяли, ось!
Вона витягла з сумки два варених яйця й мякий огірок, кинула на стіл поруч із моїми продуктами.
Теж до спільного столу! оголосила вона, ніби робить мені послугу.
Щось у мені стиснулося, але я ще сподівалася, що все обійдеться.
Напрасні сподівання.
Чоловік, Тарас, без церемоній розгорнув мої котлети й відкусив.
О, домашні! промовив він, жуючи. Смачно!
Тарасе, дай і мені! простягнула руку Галина.
Вибачте, спробувала я втрутитися, але це моя їжа. Я готувала її для себе.
Вони подивилися на мене, ніби я щойно сказала щось непристойне.
Та що ви! скрикнула Галина. Як так можна? Якщо на столі значить, запрошуєш! Це ж елементарно!
Ми ж теж свої продукти виклали, додав Тарас, показуючи на їхні два яйця. Частуйтесь, не соромтесь!
Хлопчик тим часом заліз рукою в мої огірки.
Смачні! оголосив він.
Я відчула, як обурення піднімається зсередини. Вони спокійно пожирали мою їжу, наче це їхнє право. І що найгірше робили це з виглядом, ніби я їм щось винна.
Послухайте, я намагалася говорити твердо, я нікого не запрошувала. Це моя їжа, і я розраховувала лише на себе.
Та годі вам! махнула рукою Галина, кладучи собі мою котлету на хліб. Не жадібнійте! У нас самих мало їжі, але ми ж не змушуємо вас їсти лише наші продукти!
Тарас у цей час уже доїдав мої бутерброди, а хлопець витягував останні огірки з банки.
Вони їли так нахабно, що в мені закипіло. Не через їжу через їхню безсоромність.
Знаєте що, я підвелася, мені треба вийти.
Ідіть, ідіть, великодушно дозволила Галина, не відриваючись від їжі. Ми тут приберемо.
Я вийшла в коридор і дала волю сльозам. Не через їжу через те, як вони мене принизили. Я стояла біля вікна, дивилася на поля й не розуміла, як люди можуть бути такими.
Вибачте, що турбую, але вам погано?
Я обернулася. Поруч стояв високий чоловік зі спокійним поглядом.
Нічого, відповіла я.
Не схоже, він усміхнувся. Я Андрій.
Олена.
Олено, іноді допомагає розповісти сторонньому. Що трапилося?
Його доброзичливість зламала мій опір. Я розповіла все: про відпустку, про їжу, про нахабних сусідів.
Андрій слухав уважно. Коли я закінчила, він кивнув.
Зрозуміло. А номер вашого купе?
Сьоме.
Почекайте тут.
Він пішов у купе. Я чула, як спершу голосно говорила Галина, потім Тарас, а потім спокійний голос Андрія.
Через кілька хвилин він повернувся.
Думаю, тепер вони поводитимуться пристойно.
Що ви їм сказали?
Пояснив правила поведінки у потягу.
Коли я зайшла назад, картина була іншою. Вони сиділи тихо, хлопчик дивився у телефон, а Тарас і Галина кидали на мене винуваті погляди.
Олено, почав Тарас, вибачте нас. Ми не знали, що ви не самі.
Якби знали, що їжа ще й для вашого чоловіка, ми б не чіпали! додала Галина