У 65 років ми зрозуміли, що наші діти більше не потребують нас. Як змиритися з цим і почати жити для себе?
Мені 65, і вперше в житті я задумалась: наші діти, яким ми з чоловіком віддали все, більше не потребують нас. Троє дітей, яким ми віддавали час, сили й гроші, отримали все, що хотіли, і просто залишили нас позаду. Син навіть не бере слухавку, коли я дзвоню. Іноді думаю: чи хтось із них принесе нам хоч склянку води, коли ми знеможимо?
Я вийшла заміж у 25. Тарас був моїм однокласником і довго залицявся. Навіть вступив до того ж університету, щоб бути поруч. Через рік після скромного весілля я завагітніла, і народилася наша донька. Тарасу довелося кинути навчання, щоб працювати, а я взяла академвідпустку.
Ті часи були важкими. Чоловік працював майже без відпочинку, а я вчилася бути матірю та паралельно закінчувати навчання. Через два роки я знову завагітніла. Перейшла на заочне, а Тарас працював ще наполегливіше, щоб прогодувати сімю.
Та ми виростили двох дітей: старшу доньку Олену та молодшого сина Івана. Коли Олена пішла до школи, я знайшла роботу за фахом. Життя почало налагоджуватись: у Тараса зявилась стабільна робота з гарною зарплатою, і ми облаштували власний дім. Та лише ми відчули полегшення я знову завагітніла.
Народження третьої дитини стало новим випробуванням. Тарас працював ще більше, а я опікувалася найменшою Марійкою. Як ми викрутились не знаю, але згодом знову знайшли рівновагу. Коли Марійка пішла до школи, я вперше за багато років відчула спокій.
Але труднощі не закінчилися. Олена, лише почавши навчання в університеті, оголосила, що виходить заміж. Ми не заважали адже самі одружились рано. Весілля та допомога з квартирою забрали чимало коштів.
Іван також захотів власне житло. Ми не могли йому відмовити, тому взяли ще одну позику й купили йому квартиру. На щастя, він швидко знайшов гарну роботу в престижній компанії.
Коли Марійка закінчувала школу, вона сказала, що мріє вчитися за кордоном. Було важко, але ми знайшли можливість відправити її до університету мрії. Вона поїхала, а ми залишилися самі.
З часом діти стали приходити все рідше. Олена, хоч і живе в тому ж місті, заглядає нечасто. Іван продав квартиру, купив нову в Києві, і тепер буває ще рідше. Марійка після навчання залишилася за кордоном.
Ми віддали дітям усе: свій час, молодість, гроші, а в результаті стали для них ніким. Ми не чекаємо від них допомоги чи грошей. Хочемо лише одного щоб іноді дзвонили, заходили в гості, сказали тепле слово.
Але, схоже, це в минулому. Тепер я думаю: може, варто перестати чекати і почати жити для себе? Можливо, у 65 років ми нарешті заслужили трохи щастя, яке завжди відкладали на потім?
І ось що зрозуміла: якщо весь свій час віддавати іншим, можна забути, як бути щасливим самому. Адже життя це не тільки турбота про близьких, а й про себе.