В сиротинці під Києвом виросла дівчина Оксана. Після випуску вона влаштувалась офіціанткою у престижний ресторан “Хмельницький”. Та одного разу трапилась прикра історія вона пролила борщ на дорогого клієнта.
“Оксано, ти взагалі розумієш, що наробила?” гримів шеф-кухар Тарас, махаючи поварешкою. “Борщ по підлозі, клієнт у соусі, а ти стоїш, як укопана!”
Дівчина дивилась на пляму на дорогому костюмі чоловіка і відчувала, як холоне всередині. Все кінець роботі. Шість місяців старань і ось таке. Зараз цей барига почне скандалити, вимагати відшкодування, і її виженуть без вихідних.
“Пробачте… я зараз усі приберу”, прошепотіла вона, хапаючи серветки зі столу.
Та чоловік зупинив її жестом:
“Стійте. Це я винен. Різко повернувся, коли телефон задзвонив.”
Оксана завмерла. За два роки роботи офіціанткою вона чула багато чого, але щоб клієнт вибачався перед нею такого ще не було.
“Та ні, це я невдаха…” пробубніла вона.
“Не хвилюйтесь. Костюм почистять. А ви не обпеклись?”
Вона заперечно похитала головою, все ще не вірячи в те, що відбувається. Чоловіку було років сорок п’ять, з сивиною у волоссі та в окулярах. Говорив спокійно, без тієї штучної ввічливості, яку зазвичай вмикають заможні відвідувачі.
“Тоді дозвольте мені переодягнутись, а ви принесіть новий борщ. Тільки вже обережніше”, ледь помітно посміхнувся він.
З нізвідки з’явився ад
