Солоні вітри грали з косами Марини, коли вона, примруживши очі від сонця, наносила новий мазок пензлем на полотно.
Блакить ніжно змішувалася з індиго, створюючи унікальний відтінок моря на межі світанку так близький, але невловимий, ніби намагалася втримати світло в долонях.
Їй було вже двадцять, але море залишалося для неї загадкою таємницею, яка кликала її і надихала.
Ганна підійшла ззаду, тихо, як тінь, і підставила підборіддя на плече доньки, вдихаючи знайомий запах фарби, змішаний з ароматом моря. Він пахнув стиглими персиками і затишком рідного дому.
Занадто темно, мяко сказала вона, без докору, лише з ніжною турботою. Сьогодні море спокійне.
Марина ледве посміхнулася, не відводячи очей від полотна.
Я не море малюю. Я малюю звук, який воно мало в моїх спогадах.
Ганна ніжно провела рукою по її волоссю. Пятнадцять років минуло з того дня, коли вона й Віктор знайшли дівчинку на пляжі мокру, перелякану, з очима, наче відблиск бурхливого неба. Дівчинку, яка не памятала ані свого імені, ані минулого, ані того, як опинилася тут, викинута хворобливими хвилями, немов уламок човна.
Вони назвали її Мариною. Це імя приросло. Воно стало частиною її душі.
Вони чекали. Тиждень, місяць, рік. Розміщували оголошення, повідомляли поліцію, розпитували кожного. Але ніхто не шукав дівчинку з світлим волоссям і очима, схожими на ураган.
Ніби море забуло її тут.
Тато повернувся з уловом, сказала Ганна, показуючи на дім. Каже, що камбала сама встрибувала у сіті.
Віктор уже біля мангалу, його гучний сміх лунав у подвірї. Він любив Марину не лише як доньку, але як дар, який море повернуло йому, забравши колись його дитячу мрію.
Їхнє життя текло спокійно, неміж струмок серед прибережних скель. Літо означало город, вечері на ґанку під стрекот цикад. Зима лагодження сітей, грій біля каміна, слухання, як Марина читає вголос, переносячи їх у далекі світи.
Були й сварки через забуті квіти, через молодого лікаря з місцевого шпиталю, через майбутнє, уявлене по-різному. Віктор мріяв, щоб вона залишилася поруч, а Ганна таємно відкладала гроші на художню школу. Вона знала, що талант Марини не повинен залишатися в цьому селі.
Але всі незгоди розчинялися, коли вони знову збиралися за одним столом.
Марина поклала пензель і обернулася до матері.
Мамо ти коли-небудь шкодувала?
Ганна довго дивилася на неї з ніжністю. У її очах був і страх тих перших днів і безмежна любов.
Ані на секунду, кохана. Ані на одну.
Вона міцно обійняла її, вдихаючи запах олійних фарб і морської солі. У цю мить їй здалося, що весь їхній світ дім, сад, ця донька такий крихкий, як полотно. І вона була готова захистити його від будь-якої бурі.
Ідею взяти участь у конкурсі «Таланти нашого краю» запропонував Віктор. Він стукнув пальцем по оголошенню в газеті:
Ось, Марино. Це твій шанс. Покажи їм, на що ти здатна.
Спочатку Марина відмовилася. Виставляти свої почуття на о