**Щоденниковий запис**
Чи можу я перезимувати в тебе? Тарифи на газ такі високі, а в мене вже немає сил рубати дрова.
Моя донька Наталка приїхала на вихідні, щоб допомогти мені з продуктами, і я наважилась запитати:
Може, я перезимую в тебе? Рахунки за газ просто непомірні, а я вже не та, щоб колоти дрова.
Але вона лише зітхнула у відповідь:
Де ж тобі, мамо, у моїй однушці? Ось як придбаю будинок, тоді й заберу.
Не бажаю нікому такої старості.
Хочу поділитись своїм болем. Я стала вдівою дуже рано мені було лише 26. Чоловік залишив мене з двома малими дітьми: сином Івасем, якому було три роки, і донькою-немовлям. Всі свої сили я віддала їм. Треба було годувати, одягати, виховувати. Вибору не було тягнула все сама.
Працювала на повну, а після роботи перетворювалась на господиню й городницю. Жила в селі, але грошей бракувало на все. Сама косила траву, сама колола дрова, щоб обігріти хату. Що ж робити без чоловіка?
Діти виросли й поїхали до міста.
Поки була молодшою, ще тримала господарство. Коли приїжджали онуки, вони їли свіжі овочі й пили молоко. Я економила свою пенсію й віддавала дітям.
Але тепер, у старості, я майже нічого не можу. Зима найважчий час.
Наталка приїхала допомогти з продуктами, і я спитала:
Може, я перезимую в тебе?
Вона лише заперечно похитала головою.
Коли я вже не могла ходити, сусіди подзвонили синові. Він сказав, що дуже зайнятий, що теща теж хвора, і в нього немає часу…
Я попросила їх дзвонити моїй сестрі Галі. Вона приїхала негайно й забрала мене до себе. Лише завдяки їй я ще жива.
Минуло кілька місяців, а діти так і не поспілкувались зі мною.
Коли я була молодшою й здоровою, я їм була потрібна. А тепер вони забули, що в них є мати.
Не бажаю нікому такого. Що ж я зробила не так? Коли ж вони стали такими байдужими?
Благаю всіх, хто це читає: шануйте своїх батьків. Ніхто у цьому світі не любитиме вас так щиро й безкорисливо, як вони.