Ой, слухай, що сталося… Коли моя свекруха дізналась, що ми з чоловіком збираємося купувати квартиру, вона одразу відвела сина “на розмову”. А те, що сталося далі, мене просто приголомшило.
Ми з чоловіком довго копили на своє житло. Я працювала в міжнародній компанії і заробляла вдвічі більше за нього, але в нас завжди був спільний бюджет і спільні цілі. Мрія про власну квартиру нас обєднувала, і здавалося, ніщо не може зупинити. Аж поки про це не дізналась його родина.
У мого чоловіка було чотири сестри. У тій родині він був не просто братом, а ще й опорою всім допомагав, всіх рятував: то навчання оплатить, то телефон купить, то просто “позичить до зарплати”. Гроші, звісно, ніколи не повертались. Я все це бачила, мовчала, терпіла. Розуміла родина, треба допомагати. І сама іноді підтримувала своїх батьків. Але саме через цю “допомогу” наш шлях до власної квартири затягнувся майже на три роки.
Коли нарешті зібрали потрібну суму, почали шукати житло. В основному цим займалась я чоловік був завантажений на роботі, приходив пізно. Я навіть раділа, що можу все організувати сама, знайти найкращий варіант, бо дуже хотіла для нас обох.
Одного разу його мати запросила нас на свято молодша донька закінчила школу. Приїхали, посиділи за столом, і раптом свекруха починає:
“Мабуть, мій син скоро переїде у свою квартиру Не встигатиме до нас заходити”, каже з усмішкою.
Тоді мій чоловік із гордістю розповів, що ми вже шукаємо квартиру і що саме я цим займаюсь.
Ти б бачила, як у неї в одну мить змінився вираз обличчя. Від усмішки не лишилося й сліду. Вона холодним поглядом мене окинула і леденим тоном промовила:
“Ну, це добре Але тобі, сину, треба було зі мною порадитись. Я життя прожила, краще знаю. Невже ти таку важливу справу своїй дружині доручив?”
Старша сестра її підтримала:
“Так, так. Твоя дружина егоїстка. Тільки про себе думає. Жодної гривні нам не допомогла. Їй квартира важливіша за родину!”
Мені аж дух перехопило від такої наглості. Хотілося вилити все, що думаю: якщо їм так потрібні гроші, нехай самі їх заробляють. Але я стрималась. Просто сиділа, їла і мовчала, не втручаючись у їхню маячню. Такого удару під святочним столом я точно не очікувала.
А потім свекруха встала, схопила сина за руку і повела на кухню. “Треба поговорити”, кинула на ходу. А за столом середня сестра раптом заявила:
“Ми з братиком будемо жити у його новій квартирі. Нам окрема кімната.”
Мене охопила така лють, що аж скроні забились. Не витримавши, я просто встала і пішла у передпокій. Речі збирати не довелось ми поїхали таксі.
Ввечері вдома я намагалась поговорити з чоловіком. Але він був наче чужий. Сидів мовчки, а потім я зрозуміла: з того дня він був не моїм чоловіком, а лише сином своєї матері.
