Коли моя теща дізналась, що ми збираємося купувати квартиру, вона відвела сина поговорити. Те, що сталося далі, мене приголомшило.
Ми з чоловіком довго копили на власне житло. Я працювала у міжнародній компанії та заробляла вдвічі більше за нього, але у нас було спільне все бюджет, цілі. Мрія про власну оселю нас єднала, і здавалося, ніщо не може цьому завадити. Доки це не дійшло до його родини.
У мого чоловіка було чотири сестри. У тій родині він був не просто братом, а опорою, рятівником, розвязувачем усіх проблем. З молодості він допомагав кожній то оплачував навчання, то купував телефон, то просто «позичав до зарплати», але гроші ніколи не поверталися. Я все це бачила, мовчала, терпіла. Розуміла рідні, треба допомагати. Часом і сама надсилала гроші батькам. Але саме через цю «допомогу» наш шлях до власної квартири затягнувся майже на три роки.
Нарешті, коли потрібна сума зібралася, ми почали шукати житло. В основійому цим займалася я чоловік був перевантажений роботою, повертався додому пізно. Навіть раділа, що можу все організувати сама, знайти найкращий варіант, адже дбала про нас обох.
Одного разу його мати запросила нас на свято молодша донька закінчила школу. Приїхали, повечеряли, і раптом теща почала розмову:
«Мабуть, мій синок скоро переїде у свою квартиру Втомився ходити у гості», промовила вона з усмішкою.
Тоді мій чоловік із гордістю повідомив, що ми вже шукаємо житло і що саме я цим займаюся.
Треба було бачити, як митієво змінився вираз її обличчя. Від усмішки не лишилося й сліду. Вона холодним поглядом окинула мене й леденим тоном сказала:
«Звісно, це добре Але тобі, сину, варто було порадитися зі мною. Я життя прожила, краще знаю. Невже таку важливу справу доручив своїй жінці?»
Старша сестра її підтримала:
«Так, так. Твоя дружина егоїстка. Тільки про себе думає. Жодної гривні нам не допомогла. Їй квартира важливіша за родину!»
Я ледве не задихнулася від такого безсоромного твердження. Хотілося вилити все, що думаю: якщо їм так потрібні гроші, хай ідуть і самі їх заробляють. Але стрималася. Просто продовжувала їсти, мовчала, не втручаючись у безглузді перепалки. Такого знущання за святковим столом я не чекала.
А потім теща встала, взяла сина за руку й повела на кухню. «Треба поговорити», кинула, йдучи. За столом середня сестра чоловіка раптом заявила:
«Ми з братиком житимемо в його новій квартирі. Нам буде окрема кімната.»
Мене охопила така лють, що аж у скронях застукало. Не витримавши, просто встала й пішла у передпокій. Збирати речі не було потреби ми поїхали таксі.
Ввечері вдома я намагалася поговорити з чоловіком. Але він був наче чужий. Сидів мовчки, а потім я зрозуміла: від того дня він уже не був моїм чоловіком, а лише сином своєї матері.
