Оксана стояла біля вікна, спостерігаючи, як густий львівський сніг обволікає місто. Розмова з чоловіком добігала кінця звичайний, буденний дзвінок, яких було безліч за їхні шістнадцять років шлюбу. Богдан, як завжди, розповідав про «відрядження» у Чернівцях: усе гаразд, переговори йде за планом, повернеться через два дні.
«Добре, коханий, тоді до вечора», проговорила Оксана, відводячи телефон від вуха, щоб завершити дзвінок. Та раптом щось зупинило її. На тому кінці вона чітко розчула жіночий голос, легкий і дзвінкий:
«Богданчику, ти йдеш? Я вже нагріла воду у кухлі»
Рука Оксани завмерла. Серце на мить застигло, а потім почало битися так, ніби намагалося пробити груди. Вона швидко притиснула телефон до вуха, але почула лише короткі гудки Богдан уже розірвав зєднання.
Оксана повільно опустилася у крісло, відчуваючи, як під нею тремтять коліна. В голові кружляли одна за одною думки: «Богданчику Кухоль Який кухоль у відрядженні?» Память підкидала дивні моменти останніх місяців: частині поїздки, пізні дзвінки, які він завжди приймав на балконі, новий запах, що зявився у його авто.
Тремтячими руками вона відкрила ноутбук. Зайти в його пошту було легко пароль вона знала ще з тих часів, коли між ними були довіра. Квитки, бронювання готелю «Люкс для молодят» у чотиризірковому «Гранд-Карпатах». На двох.
У листах вона знайшла й листування. Соломія. Двадцять сім років, інструкторка з йоги. «Рідний, я більше не витримую. Ти ж обіцяв поговорити з нею ще минулого місяця. Скільки ще чекати?»
Оксані зробилося погано. Перед очима промайнув спогад про їхнє перше побачення з Богданом тоді він був звичайним менеджером, вона бухгалтеркою-початківцем. Разом збирали гроші на весілля, живучи в тісній орендованій квартирці. Тішилися першим успіхам, підбадьорювали один одного. А тепер він фінансовий директор, вона начальниця відділу аудиту, і між ними прірва шістнадцять років спільного життя і двадцять сім років якоїсь Соломії.
У готелі Богдан нервово ходив від вікна до дверей.
«Навіщо ти це зробила?» його голос дрижав від злості.
Соломія лежала на ліжку, легковажно загорнувшись у шовковий халат. Її довге руде волосся розсипалося по подушці.
«Та що тут такого? вона потягнулася, наче задоволена кішка. Ти ж сам казав, що скоро залишиш її.»
«Я сам вирішу, коли! Ти уявляєш, що наробила? Оксана не дурна, вона все зрозуміла!»
«І чудово! Соломія різко сіла. Мені набридло бути тією, кого ти ховаєш. Хочу зявлятися з тобою на людях, знайтися з твоїми друзями, стати твоєю дружиною!»
«Ти поводишся як дитина», прошипів він.
«А ти як боягуз! вона підскочила до нього. Подивися на мене! Я молода, гарна, можу дати тобі дітей. А що вона? Тільки рахує твої гроші?»
Богдан стиснув її за плечі: «Не смій так говорити про Оксану! Ти нічого не знаєш про неї!»
«Знаю достатньо, вирвалася вона. Знаю, що ти нещасливий. Коли ви востаннє були близькими? Коли їздили у подорож?»
Він відвернувся до вікна. Десь там, у засніженому Львові, у їхній квартирі все розпадалося. Шістнадцять років і все зруйнувалося через випадкову фразу.
Оксана сиділа в темряві на кухні, стискаючи в руках холодну чашку кави. На телефоні десятки пропущених дзвінків від чоловіка. Вона не піднімала. Що тут скажеш? «Коханий, я чула, як твоя коханка кличе тебе у кухоль»?
Память підкидала кадри минулого. Ось Богдан дарує їй обручку, стаючи на коліно у центрі кавярні. Ось вони заїжджають у свою першу оселю малесеньку «двійку» на Сирецькій. Ось він тримає її за руку, коли вона поховала батька. О