“Народила дитину, коли тобі вже пятдесят на носі! Ти взагалі головою думала?” докоряли мені рідні по телефону.
Мені 46. Місяць тому я стала мамою двійні хлопчика Тарасика та дівчинки Соломійки. Не передати словами, що я відчуваю, дивлячись на них. Щастя, радість, сльози, тепле розливеся по душі. Аж серце тріпається!
Але ні моя матір, ні сестра не прийшли навіть на виписку. Родичі чоловіка теж ігнорували наші звістки. Все через вік.
Я колись і не думала про дітей. Була молодою, гуляла, танцювала в клубах. Що ще треба дівчині? Веселі компанії, залицяння, ночі без сна. Життя було як пісня!
А у 22 зустріла Ярослава. Високий, з бородою, в окулярах справжній красень. А який жартівник! За ним дівчата ходили юрбою, але він обрав мене. Признаюся, це підняло мою впевненість. У нього була квартира, авто, родинна справа його батьки володіли кількома крамницями з одягом у місті, заробляли непогано.
Я вже уявила, що знайшла свого принца. Мріяла про весілля, про білу сукню, про подорож до Туреччини.
Але для Ярослава це була лише примха. Я прожила в нього місяць, а потім він просто змінив замок і викинув мої речі, коли я була в салоні на манікюрі. Єдине, що сказав: “Ми з різних світів, ти не моє”. Ніби я не людина, а старий черевик!
Після розставання я сильно зневірилася. Втратила 15 кілограмів, ходила як тінь. Волосся сипалося, доводилося носити перуки. Здоровя підвело різке схуднення вдарило по жіночому. Лікарі, операції, ліки нічого не допомогло.
Тоді я вирішила зосередитися на роботі. Любила малювати візерунки на нігтях, тому стала майстринею манікюру. Клієнтів було багато, заробляла добре. Взяла кредит, купила двокімнатну квартиру, потім і авто. А в 33 роки відкрила свій салон краси.
Два роки тому зустріла Володимира. Він працював поруч, зайшов якось розміняти 500 гривень і все, закохалася. Ми швидко почали жити разом, одружилися. Мріяли про дітей, але через вік нічого не виходило. Тому пішли на штучне запліднення. Я щодня молилася, щоб Бог подарував мені дитину.
І Він почув мене. Я народила двох здорових малюків, пологи пройшли легко.
“Ти зїхала з глузду? Які діти в твої роки? Про що ти думала?” кричала мати.
“Господи, у мене скоро онуки будуть, а ти вирішила стати матірю? Сестро, це ж смішно!” лунало від сестри.
Ніхто з родини нас не підтримав. Біля пологового чекав лише Володимир і фотограф. Зробили кілька знімків і додому.
Малим уже місяць. Ні мати, ні сестра не приходять. Кажуть, що я “осоромила їх перед усіма”.
Та хіба це провина захотіти родини? Хіба любов має вік?