Сивка вигнали. Знову. Вже третій раз за його недовге життя. Щось не щастило йому.
Лише рік минув, а його встигли віддати з трьох домівок. Ну, не віддали спершу перекидали між знайомими. Потім просто винесли за двір, відійшли подалі від хати. Спустили у сміттєвий бак і втекли. Щоб не знайшов дорогу назад. А він і не намагався.
Зрозумів одразу. По погляду чоловіка. Дружина сильно засмутилася, коли Сивко подряпав новий шкіряний диван. Дуже дорогий. Вона й вирішила. А чоловік? Що чоловік? Він завжди з нею згоден.
Взяв під пахву однорічного кота й поніс до сусіднього смітника.
Сивко навіть не кинувся за ним. Не став. Побачив вирок в очах господаря і все зрозумів.
Марно. Хоч би по-людськи попрощався. Погладив. Вибачився. А так…
Ніби сміття викинув.
Сивко зітхнув і почав шукати в баку щось їстівне, знайшов старі шматки курки. Виліз і сів біля зеленого бака. Дивився на сонце.
Мружився, але не відвертався. Велике яскраве коло гріло. І йому це було приємно.
Останні промені. Літні, осінні, зимові. Невеличке потепління. Лід на землі трохи розтанув.
А у його душі замерз.
Вечір і ніч були холодними. Після заходу сонця вітер з морозом взялися за свою справу.
Рудий кіт замерзав. Не знав, куди йти, де сховатись, тому
знайшов купу пожовклих листків і вліз у них. Згорнувся клубком. Спочатку тремтів від холоду, а потім…
…коли вітер із мокрим снігом обледенив його шерсть, йому раптом стало тепліше, і тремтіння припинилося. Якийсь голос у глибині души нашіптував лагідні слова.
Вони заспокоювали, просили заплющити очі та забути про всі образу.
“Згорнись ще. Спи. Спи, спи…” І відчував тепло.
Воно розливалося по його задубілій шерсті.
Було так просто. Піддатися і все пройде. Настане спокій. Зникне біль.
Сивко востаннє зітхнув і погодився. Навіщо боротися? За що?
Адже завтра знову буде холод. Голод. І це ж бажання заплющити очі й ніколи більше не відкрити.
Вогні ліхтарів засвітилися десь далеко. Сивко останній раз подивився на них. Раніше часто спостерігав це світло з вікна. Рудий кіт вклав у себе його останній блиск, і його очі спалахнули у темряві.
Цей вогник і помітила маленька рудоволоса дівчинка. Вона йшла з татом додому.
Там, потягнула його за рукав, у листі хтось є.
Немає нікого, буркнув тато, згорнувшись від холоду. Ідемо швидше.
Він хотів повести її геть, але дівчинка зробила крок до купи листя.
Я бачила світло.
Світло? У купі листя? Тато здивувався. Не може бути.
Але дівчинка вже розгорнула верхній шар і знайшла його. Рудий кіт.
Тату! скрикнула вона.
Ну й що? він підійшов ближче.
Він живий! Дай його мені.
Залиш, тато похитав головою. Він уже мерт Він не помер, заплакала дівчинка, притискаючи кота до грудей, бо я бачу світло в його очах, а світло не вмирає ніколи.
(Кінець.)