Ти до кого? Ганна Степанівна разом із Петром вийшли на ґанок і дивилися на гостю. Я до Ганни Степанівни! Я онука, точніше, правнучка її. Я дочка Олега старшого сина Ганни Степанівни.
Ганна Степанівна сиділа на лавочці, залитій сонцем, і насолоджувалася першими теплими днями. Ось і весна настала. Лише Богу відомо, як вона пережила цю зиму.
“Ще одну таку зиму не витримаю!” подумала вона і з полегшенням зітхнула. Вона не боялася смерті. Навпаки, чекала на цей момент. Грошей на похорон вже назбирала, вбрання купила. Ніщо не тримало її на цьому світі.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Степан Петрович, високий, як дуб, і четверо дітей три сини та донька. Жили дружно, рідко сварилися. Діти виросли і розлетілися хто куди.
Старші сини пішли вчитися до університету, потім розїхалися по містах. Середній не дуже вчився, але з часом розкрутив власну справу, яка забрала його за кордон. Донька теж не залишилася махнула до Києва і швидко вийшла заміж.
Спочатку діти часто приїздили, писали листи, потім почали дзвонити. Потім зявилися онуки. Ганна Степанівна брала стару валізку і їхала до когось із них у няньки.
Але онуки теж виросли. Дзвінки ставали рідшими, а про приїзди й мови не було робота, свої діти, клопоти. Єдиним приводом відвідати батьківський дім стала смерть Степана Петровича. Всі зібралися, поховали, потім розїхалися. Спочатку ще дзвонили матері, але з часом і це зійшло нанівець.
Ганна Степанівна теж намагалася дзвонити, але відчула, що їй не раді, і відступила. Так і жила останні десять років. Якщо хтось з дітей раптом її згадував і телефонував це було свято.
Одного разу вона знову сиділа на лавочці, занурена в думки.
Добрий день, тітко Ганно! за парканом стояв молодий хлопець і усміхався. Памятаєте мене?
Вона примружила очі:
Петре? Це ти?
Так, тітко! зрадів він і зайшов у двір.
Петро був сином сусідів, які пили без перерви. Він завжди був голодний, і Ганна Степанівна його годувала, давала одяг і пускала переночувати, коли батьки влаштовували гулянки.
Не довго вони прожили одного разу їх не стало. Петра забрали в дитбудинок, і з того часу вона його не бачила.
Де ж ти пропадав стільки років? зраділа вона.
Спочатку дитбудинок, потім армія, потім навчання. Тепер повернувся в рідне село! Хочу його підняти!
Що там піднімати махнула рукою жінка. Усі розїхалися.
Нічого, тітко, справимося!
І почалося в Ганни Степанівни нове життя. Петро влаштувався до найбільшого фермера в селі, а в вільний час лагодив їй хату і допомагав по господарству. Вона його називала “синочком”. Так вони прожили три роки.
Тітко Ганно, я поїду, одного разу сказав він. Фермер гроші не платить. Піду на заробітки.
Їдь, сину, з Богом!
Знову вона залишилася одна. Іноді плакала від самотності. Але щось тримало її на цьому світі.
***
Добрий день, тітко Ганно! почула вона знайомий голос.
Петре? Невже ти?
Я, тітко! Повернувся тепер назавжди!
Вони сиділи за столом, пили чай з гарних старовинних чашок і розмовляли.
Я вже й зібралася на той світ, сину, зітхнула вона.
Що ти, тітко! Тепер ми заживемо! Я гроші заробив, ферму розвиваю. Тобі ще рано!
Господарі! Хтось є вдома? раптом почувся молодий голос.
У дверях стояла дівчина у легенькій курточці та черевиках.
Ти до кого? вийшла Ганна Степанівна.
Я до вас! Я правнучка Олега. Дзвонила, але телефон не працював, тож приїхала просто так!
Заходь, заходь! запросила вона.
Дівчина звалися Ольгою. Вона не любила місто і хотіла спробувати жити в селі.
Поживу до сесії і поїду! обіцяла вона.
Але місяць потому Ольга вже вправно працювала на городі, а Петро будував нову ферму. Ганна Степанівна знову була щаслива.
Як же я без вас, Олю, тут справлюся? зітхала вона, збираючи пиріжки правнучці.
Я повернуся! Ми з Петром одружимося!
Через рік Ганна Степанівна гойдала колиску зі сплячим праправнуком. Тепер вона знала їй рано на той світ. Ще треба дітям допомагати.