Коли настали морози, я зважилася запитати у доньки: «Чи можу я перезимувати в тебе? Газ так подорожчав, а в мене вже немає сил рубати дрова». Донька приїхала на вихідні, щоб допомогти з продуктами, і тоді я вимовила це. Вона лише зітхнула у відповідь: «Де ж тобі, мамо, в нашій хрущовці? Якщо колись матимемо будинок, тоді заберу».
Нікому не побажаю старості, наповненої такою самотністю.
Хочу поділитися своїм болем. Я овдовіла дуже рано у двадцять шість років. Чоловік пішов, залишивши мене з двома малими дітьми: сином три роки й донечкою-немовлям. Віддала їм усе життя годувала, одягала, виховувала. Вибору не було: треба було тягнути. Працювала цілий день, а потім хазяйкувала, городничала. Хоч і жила в селі, грошей бракувало на все. Сама косила траву, сама колола дрова. Що ж робити, якщо чоловіка нема?
Діти виросли й поїхали до міста.
Поки була сили, утримувала хатнє господарство. Коли привозили онуків, вони їли свіжі овочі, пили домашнє молоко. Відкладала з пенсії віддавала дітям.
Але в старості я вже нічого не можу. Ледве пересуваюся. Найстрашніше зима.
Ось і тоді донька приїхала, щоб закупити продукти, а я й спитала: «Чи можу перезимувати в тебе?» Вона лише розвела руками: «Де ж тобі, мамо, в нашій хрущовці?»
Коли я вже не могла піднятися, сусіди подзвонили синові. Він відмовився мовляв, робота, ще й теща хвора
Тоді попросила знайти сестру. Вона приїхала одразу й забрала мене до себе. Якби не вона не знаю, чи вижила б.
Минуло кілька місяців, а діти навіть не зателефонували.
Коли я була потрібна сильна, здорова вони памятали про мене. А тепер ніби й не було матері.
Нікому не побажаю такого. Що ж я зробила не так? Коли ж вони стали такі байдужі?
Тож прошу вас усіх: шануйте батьків. Бо ніхто у цьому світі не любитиме вас так щиро й само
