До кого ви? Ганна Степанівна разом з Петром вийшли на ґанок і подивились на гостю. Я до Ганни Степанівни! Я онука, точніше, правнучка її. Я донька Андрія старшого сина Ганни Степанівни.
Ганна Степанівна сиділа на лавці, залитій весняним сонцем, і відчувала, як тепло проймає її кістки. Нарешті прийшла весна. Лише Богу відомо, як вона пережила цю зиму.
“Більше такої зими не витримаю!” подумала вона й із полегшенням зітхнула. Вона не боялася смерті. Навпаки чекала на неї. Грошей на похорон назбирала. Сукню купила.
Ніщо вже не тримало її на цьому світі.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Степан Олексійович, статний, як дуб, і четверо дітей три хлопці й дівчинка. Жили дружно, рідко сварились. А потім діти виросли й розлетілись, як птахи.
Старші сини вступили до університету, потім розїхались по містах. Середній вчився погано, але згодом розкрутив власну справу, яка забрала його за кордон. Донька теж не затрималась у селі після школи махнула до Києва й незабаром вийшла заміж.
Спочатку діти часто приїжджали, писали листи, а з появою мобільників стали дзвонити. Зявились онуки. Ганна Степанівна брала стару валізку й їхала до когось із них доглядати малят.
Але онуки теж виросли. Дзвінки рідшали, а потім і зовсім припинились. Робота, свої сімї, свої турботи коли вже до старих батьків?
Востаннє вони зібрались, коли не стало Степана Олексійовича. Здавалось, такий здоровий чоловік проживе сто років, але доля вирішила інакше.
Поховавши батька, діти розїхались. Спочатку ще дзвонили матері, але з часом і цього припинилось.
Ганна Степанівна пробувала дзвонити сама, але швидко зрозуміла, що їй не раді, й відступила. Так і жила останні десять років. Іноді хтось із дітей раптом згадував про неї й дзвонив тоді вона цілий тиждень ходила усміхнена.
Якось вона знову сиділа на лавці й думала про своє.
Добрий день, тітко Ганно! за тином стояв молодий хлопець і всміхався. Памятаєте мене?
Вона примружила очі:
Петре? Це ти?
Так, тітко Ганно! радісно відповів він і зайшов у двір.
Петро був сином сусідів, які постійно сварились і пили. Він завжди був голодний, у подертих штанях, і Ганна Степанівна годувала його, давала старий одяг своїх дітей і пускала переночувати, коли в батьків знову була бійка.
Батьки Петра не витримали такого життя й померли. Хлопця забрали у дитбудинок, і з тих пір вона його не бачила дуже за ним сумувала.
Де ж ти пропадав стільки років, Петруню? запитала вона.
Спочатку у дитбудинку, потім армія, потім навчання. А тепер повернувся додому. Хочу село піднімати!
Що там піднімати? махнула рукою Ганна Степанівна. Усі розїхались.
Нічого! Якось виживемо!
І почалося в неї нове життя. Петро влаштувався до Коваля найбільшого фермера в селі.
У вільний час лагодив свою стару хату, що лишилась йому після батьків, а Ганні Степанівні теж допомагав воду носив, дрова колов. Вона його “синочком” кликала. Так вони прожили три роки.
Їду я, тітко Ганно, сказав якось Петро. Коваль зарплату затримує. Поїду на заробітки. Ви тільки не сумуйте!
Та що ти, сину! Їдь із Богом!
І знову вона залишилась сама. Іноді від самотності плакала. Але щось тримало її на цьому світі.
***
Добрий день, тітко Ганно! почувся знайомий голос. Вона підвела голову й побачила за тином Петра.
Петре?! Невже це ти?
Я, тітко Ганно! високий, гарно вдягнений хлопець зайшов у двір. Повернувся! Назавжди!
Ой, яка ж радість! заметушилась старезна. Заходь, сину, чайку попємо!
Чай це добре, усміхнувся він. Я тільки додому забіжу, гостинців не взяв!
За півгодини вони сиділи за столом, пили чай із бабусиних чашок і розмовляли без кінця.
Я вже й на той світ зібралась, Петруню, зітхнула вона.
Навіть не думай! жартівливо погрозив він пальцем. Тепер ми з тобою заживемо! Я грошей заробив, свою справу відкриваю. Тобі ще жити й жити!
Господи! Чи є хто вдома? раптом почувся дівочий голос.
Ганна Степанівна виглянула у вікно у дворі стояла дівчина у легкому пальті й туфлях на підборах.
До кого ви? вийшли вони з Петром на ґанок.
До Ганни Степанівни! Я правнучка її. Донька Олени доньки Андрія.
Вони переглянулись.
Я дзвонила, але телефон не працює. Тож вирішила приїхати просто так!
Заходь, заходь! здивовано запросила Ганна Степанівна, а Петро взяв у дівчини валізу.
Вони дивились, як Оксана з задоволенням їла вареники й розповідала про себе.
Не