“Тату, познайомся, це буде моя дружина і твоя невістка!” з радістю промовив Мар’ян.
“Що?!” здивовано скрикнув професор, доктор наук Роман Липка. “Якщо це жарт, то він зовсім не смішний.”
Чоловік з огидою подивився на грубі пальці “невістки” і бруд під нігтями. Йому здавалося, що ця дівчина не знає, що таке вода й мило.
“Господи! Як добре, що моя рідна Олена не дожила до такого сорому! Ми ж навчали цього хлопця найкращим манерам”, думав він усередині, стискуючи кулаки.
“Це не жарт!” сміливо відповів Мар’ян. “Олеся залишиться у нас, а через три місяці ми одружимося. Якщо не хочеш бути на весіллі обійдуся без тебе!”
“Добридень!” усміхнулася Олеся й господарсько пройшла до кухні. “Ось вареники, малинове варення, сушені гриби” перелічувала вона продукти, дістаючи їх з поношеного мішка.
Роман схопився за серце, коли побачив, як Олеся забруднила білосніжну скатертину, на яку пролилося варення.
“Мар’яне! Одумайся! Якщо це помста то надто жорстоко Звідки ти привів цю некультурну? Не дозволю їй жити в моєму домі!” кричав професор.
“Я кохаю Олесю. І моя дружина має право жити в моїй хаті!” з глузливим усміхом відповів син.
Роман зрозумів, що хлопець глузує з нього. Більше не сперечаючись, він мовчки пішов у свою кімнату.
Останнім часом стосунки з Мар’яном сильно змінилися. Після смерті матері він став невгамовним. Кинув університет, грубо спілкувався з батьком і жив безтурботно.
Роман сподівався, що син зміниться. Стане таким, як колись розумним і добрим. Але з кожним днем вони віддалялися. І ось сьогодні він привів у дім цю селянку. Батько зрозумів, що син навмисне вибрав те, що йому не сподобається
Незабаром Мар’ян і Олеся одружилися. Роман відмовився від весілля, не бажаючи приймати небажаної невістки. Він шаленів, що місце Олени, ідеальної господині, зайняла ця неосвічена дівчина, яка навіть двох слів звязати не вміла.
Олеся, немов не помічаючи неприязність свекра, намагалася йому догодити, але тільки погіршувала ситуацію. Він не бачив у ній нічого доброго, лише некультурність і погані звички.
Мар’ян, попозируючи ідеальним чоловіком, знову почав пиячити. Батько часто чув сварки молодих і навіть радів, сподіваючись, що Олеся нарешті піде.
“Романе, ваш син хоче розлучитися, виганяє мене на вулицю, а я чекаю дитину!” одного разу вбігла Олеся в сльозах.
“По-перше, чого на вулицю? Ти ж маєш куди повернутися А те, що ти вагітна, не дає тобі права жити тут після розлучення. Вибач, але я не втручатимусь у ваші справи”, холодно відповів він, таємно радіючи, що позбудеться набридливої невістки.
Олеся, пригнічена й не розуміючи, чому свекор з першої хвилини її ненавидить, почала збирати речі. Вона не могла зрозуміти, чому Мар’ян поводився з нею, як із собакою, кинувши на поталу долі. Хіба вона не мала душі й почуттів?..
***
Минуло вісім років Роман жив у будинку для літніх. Останніми роками він сильно знеміг. Звичайно, Мар’ян цим скористався швидко відправив батька до закладу, щоб позбутися клопоту.
Старий змирився з долею, знаючи, що повернення немає. Усе життя він навчав тисячі людей любові, повазі й турботі. Досі отримував листи з подяками від колишніх учнів Але власних дітей так і не виховав
“Романе, до тебе знову гості”, повернувся сусід із прогулянки.
“Хто? Мар’ян?” скрикнув старий, хоч і розумів, що це неможливо. Син ніколи б не прийшов, він ненавидів батька
“Не знаю. Попросили передати. Чого сидиш? Іди подивись!” засміявся сусід.
Роман узяв палицю й повільно пішов до невеличкого, сирого коридору. Спускаючись сходами, він віддалеку впізнав її.
“Олесю!” вирвалося в нього тихим голосом. Він похилив голову. Мабуть, досі відчував провину перед цією щирою, простою жінкою, яку колись не захистив
“Романе!” здивувалася гарна пані. “Ви так змінилися Хворієте?”
“Трохи”, сумно посміхнувся він. “Як ти знайшла мене?”
“Мар’ян розповів. Ви ж знаєте, він взагалі не хоче спілкуватися з сином. А хлопчик постійно просить батька й діда Іван не винен, що ви його не визнаєте. Йому бракує близьких. Ми вдвох з ним” голос її тремтів. “Пробачте, мабуть, даремно вас турбую.”
“Почекай!” схопився старий. “Як він, Іван? Памятаю, востаннє ви надсилали фото, де йому було три роки.”
“Він тут, біля входу. Покликати?” тихо запитала Олеся.
“Звісно!” оживився Роман.
У кімнату увійшов русявий хлопчик, немов маленька копія Мар’яна. Іван несміливо підійшов до діда, якого ніколи не бачив.
“Здоров, сину! Який же ти
