Вона сказала, що я «не придатний бути батьком» але я виховував цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Олена почала пологи, я був у іншій частині області на мотозїзді. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Я памятаю, як тримав на руках тих крихітних немовлят у реанімації. Від мене ще пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ніякого плану, ані найменшого поняття, що робити. Але я подивився на них Настю, Софійку й Дениска і зрозумів: я не піду звідси.
Нічні поїздки замінились нічними годуваннями. Хлопці з автосервісу підміняли мене на змінах, щоб я встигав забирати дітей із садочка. Я навчився заплітати Софійці коси, заспокоювати Настю під час її спалахів гніву, переконувати Дениска зїсти щось інше, окрім макаронів із маслом. Я перестав їздити у далекі мотопоходи. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоповерхові ліжка.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим з грипами й кишковими інфекціями. Я не був ідеальним, але залишався з ними. Кожен божий день.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було у свідоцтвах про народження. Він жодного разу не відвідав Олену під час вагітності. За її словами, він сказав, що трійня «не вписується у його стиль життя».
А тепер? Він хотів забрати їх.
І він прийшов не один. З ним була соціальна працівниця на імя Марія. Вона оглянула мої забруднені мастилом комбінезони й заявила, що я не «відповідальне середовище для довгострокового виховання цих дітей».
Я не вірив своїм вухам.
Марія обійшла нашу невелику, але охайну хату. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля дверей. Вона всміхалась лагідно. Робила нотатки. Я помітив, що її погляд затримався надто довго на моїй татуюванні на шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не розуміли. Настя сховалася за мною. Дениско розплакався. Софійка запитала: «Цей дядько буде нашим новим татом?»
Я відповів: «Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.»
І ось слухання через тиждень. У мене є адвокат. Хороший. Безбожно дорогий, але воно того варте. Мій автосервіс ледве тримається, бо я все тягну сам, але я продав би навіть останній ключ, аби лишитися з моїми дітьми.
Я не знав, що вирішить суддя.
Перед слуханням я не міг заснути. Сидів у кухні, тримаючи в руках Настин малюнок на ньому я веду їх за руку перед нашою хатиною, а в кутку сонечко й хмаринки. Прості дитячі каракулі, але, чесно кажучи, на тому малюнку я виглядав щасливішим, ніж коли-небудь у житті.
Вранці я вдягнув сорочку з ґудзиками, яку не носив з похорону Олени. Софійка вийшла з кімнати й сказала: «Дядьку Іване, ти схожий на священика.»
«Сподіваюся, судді подобаються священики,» сп