**Щоденник одного дня**
«Що ти сказав?» Олена застигла на місці, відчуваючи, як холод розливається всередині. Біля дверей стояв Віктор, міцно стискаючи звязку ключів. Його зазвичай жваве обличчя нагадувало застиглу маску роздратування.
«Я більше не можу так жити», повторив він беземоційним тоном. «Ні я, ні мама. Збирай дітей і їдь до Славутичів. Бабусина хата ще стоїть, дах цілий. Якось виживете».
Олена дивилася на нього, ніби на незнайомця. Десять років разом, троє дітей і такий вирок. Занепале село, де залишилося кілька хат, без магазинів і нормальних доріг.
«Чому» почала вона, але він перебив.
«Тому що я втомився», Віктор відвів погляд. «Від постійних докорів, від скарг, від того, що ти просто сидиш вдома з дітьми. Мама права: ти стала куркою. Я не впізнаю жінку, за яку одного разу одружився».
Сльози підступили до горла, але Олена стримала їх. За стіною спали діти Софійка й Денис, а старший, Максим, мабуть, все чув.
«Де я знайду роботу? На що ми житимемо?» її голос ледве можна було почути. Віктор кинув на стіл конверт.
«Тут трохи грошей на перший час. І документи на хату вона давно на тебе. Якщо ти така самостійна, доведи це зараз».
Він розвернувся і, не сказавши більше ні слова, вийшов. За хвилину вхідні двері грюкнули.
Олена повільно опустилася на стілець. В голові крутилася одна безглузда думка: «Я спекла його улюблений яблучний пиріг. На сніданок».
Хата зустріла їх затхлим холодом. Олена зайшла, тримаючи на руках сонну Софійку, і відчула, як стиснулося серце. Тут минуло її дитинство літні візити до бабусі, запах свіжого хліба, трави на горищі, яблука в льосі. Тепер був лише пил, павутина й присмак покинутості.
Максим, серйозний не по роках, увійшов і розчинив віконниці. Через брудні шибки пробивалися промені квітневого сонця, освітлюючи пилинки в повітрі.
«Тут холодно», скаржився Денис, обіймаючи себе.
«Зараз розтопимо піч, стане тепліше», намагалася звучати впевнено Олена. «Максиме, допоможеш мамі?»
Хлопець кивнув, не дивлячись на неї. Він мовчав увесь шлях, почувши останню розмову батьків.
На щастя, стара піч була справною. Коли полумя охопило березові дрова, а в хаті стало тепліше, Олена відчула легке полегшення.
«Мамо, ми тут довго залишимось?» запитав Денис, розглядаючи старі фото на стіні.
«Не знаю, сину», чесно відповіла вона. «Давайте облаштуємося, а потім вирішимо».
Першу ніч вони провели разом у бабусиному широкому ліжку. Діти швидко заснули, виснажені переїздом. А Олена лежала, вдивляючись у стелю, роздумуючи, як вона дійшла такого життя.
Вранці, вивільнившись із обіймів дітей, вона вийшла у двір. Ділянка була заросла бурянами. Яблуні, що колись давали багатий урожай, тепер стояли криві, з поламаними гілками. Старий сарай хилився, а колодязь поріс мохом.
Олена оглянула своє нове володіння і раптом гірко, відчайдушно засміялася. Ось воно її спадщина. Її новий початок.
Перші дні в селі нагадували безкінечний кошмар. Кожного ранку вона прокидалася, сподіваючись опинитися в квартирі, почути шум кавоварки й голос Віктора.
«Мамо, коли тато приїде за нами?» питала Софійка, звикша до недільних прогулянок із батьком.
«Скоро, малятко», відповідала Олена, не знаючи, як пояснити те, чого сама не розуміла.
Телефон мовчав. Віктор ігнорува