Три дні поспіль Ганна мила кожен куточок хати, ніби то не пил був ворогом, а час, що відділяв її від сина. Вона прокинулася серед ночі, хоча автобус мав приїхати у село лише після обіду. Та й спати все одно не могла. Андрій повертався додому пять років по тому, як поїхав до Італії. Пять років, коли вона бачила його лише на рідкісних фото та у відеодзвінках, які постійно обривалися через поганий інтернет.
У кухні тісто для паски підходило під чистою серветкою. Вона звечора приготувала мясо для голубців, загортала їх по одному аж до пізньої ночі. Голубці тушкувалися на малому вогні годинами, наповнюючи хату ароматом дитинства Андрія. Спекла і сирники ті, що він так любив у дитинстві.
Ганна подивилася на себе у дзеркало в кімнаті. Ретельно зачесала волосся, повязала нову хустку, куплену спеціально на ярмарку. Промарширували зморшки біля очей. Пятдесят вісім років, важка праця в полі, господарство, туга за єдиним сином усе залишило слід.
«Чи впізнає він мене?» подумала вона, а потім усміхнулася цій дурниці. Адже вона ж його мати. Але він? Чи змінила його Італія? Чи не забув рідну мову? Чи буде йому соромно за стару хату, за порошні вулички села?
Сусідки цілий ранок ходили повз її ворота, нібито з якимись справами, але насправді щоб побачити приготування. «Повертається син Ганни, шепотіли вони. Став великим паном у чужинців.»
Тільки ті, хто виховував дітей і провожав їх у далеку дорогу, знають, що кожен день очікування як маленька вічність.
Ближче до обіду вона почала накривати стіл у великій кімнаті, тій, що використовувалася лише на свята. Вишитий скатерть, блискучі прибори, найкращий сервіз із шафи, яка весь рік стояла закрита. Посередині столу, у кришталевій вазі, свіжі квіти зі свого саду.
Закінчивши, вона вийшла у двір і сіла на лавку під горіхом. Звідси було видно головну дорогу, можна було почути автобус, коли він зупиниться біля центру села. До приїзду ще було кілька годин, але вона була готова чекати. Серце билося, як у дівчини перед першим побаченням.
Скільки таких батьків, як вона, чекають у селах України? Скільки матерів рахують дні між рідкісними візитами дітей, що поїхали далеко? Жодна жертва не здавалася завеликою, щоб син мав краще життя, але ціна самотності часом була важкою.
Близько чверті на пяту вдалині почувся клаксон автобуса. Вона підвелася, розгладила спідницю, поправила волосся. На мить завмерла, ніби збираючи силу з землі під собою, а потім пішла до воріт.
Автобус зупинився біля центру села, піднявши хмару пилу. З нього вийшло кілька людей бабуся з торбами, двоє підлітків, чоловік середніх років. А потім останнім високий молодий чоловік у синьому костюмі, з валізою в одній руці й букетом квітів у другій.
Ганна завмерла. Це був він, але водночас нібито й не він. Вищий, ніж вона памятала, стрункіший, з коротко підстриженим волоссям і виглядом, який робив його чужаком у краєвиді рідного села. На мить її охопила непевність.
Але потім молодик підняв очі. Вони засвітилися, посмішка змінила його обличчя. Він кинув валізу й побіг до неї.
«Мамо!» гукав він ще здалеку.
І раптом дорогий костюм не мав значення. Це був її хлопчик, що біг із школи, підліток, який допомагав у городі, юнак, що обіцяв повернутися, як би далеко не поїхав. У його очах вона побачила ту саму тепло, ту саму любов.
Коли він опинився перед нею, Андрій на мить зупинився, ніби хотів розгледіти її, переконатися, що це справді вона. А потім обійняв, стиснув так міцно, що аж перехопило подих.
«Мамо» прошепотів він, ховаючи обличчя в її плече.
Ганна відчула, як сльози котилися по щоках. Вона не могла вимовити й слова. Тримала його міцно, немов у дитинстві, коли боялася, що він загубиться у натовпі. Він пахнув інакше дорогим одеколоном і чужиною, але це був її хлопчина.
«Ходімо додому, нарешті промовила вона, витираючи сльози. Я тебе чекала.»
Андрій подарував їй букет білі троянди. Підняв валізу й простягнув руку. Разом вони пішли селом до хати, де чекали відчинені вікна й накритий стіл на честь повернення сина.
Поки вони йшли повільно порошистою дорогою, Ганна відчувала, як роки самотності тануть, немов сніг під весняним сонцем. Неважливо, скільки він залишиться. Неважливо, чи знову поїде. Зараз він був тут, поруч, і в цю мить світ був досконалим.