**Щоденник Олесі Коваль**
Я стою в дверях власної квартири, немов вкопана. Переді мною незнайома жінка з двома дітьми. У передпокої лежать чужі капці, на вішалці дитячі куртки, а з кухні пахне борщем.
“Ви хто?” питає вона, притискаючи до себе молодшу дитину. “Ми тут живемо. Нас Степан пустив. Казав, що господиня не проти.”
“Це МОЯ квартира!” голос у мене тремтить. “Я нікого не дозволяла сюди заселяти!”
Жінка розгублено озирається на іграшки, білизну, посуд. “Але Степан Олександрович сказав Ми йому родичі Він запевнив, що ви добрі”
Я закриваю двері й притуляюся до них спиною. Мій дім. Мій простір. Але зараз я тут чужа.
***
Рік тому все було інакше. Я відпочивала в Карпатах після завершення реставрації старовинної садиби у Львові. У тридцять три роки успішний архітектор, звикла покладатися лише на себе.
Степана зустріла біля гірського потоку. Він був на вісім років старший теплі очі, спокійний сміх. Розлучений, двоє дітей, працював прорабом. Залицявся по-старомодному: верховинські квіти, вечори в гуцульській колибі, довгі розмови під зорями.
“Ти інша, казав він, цілуючи руку. Сильна, але ніжна. Така, як ці гори красива й непохитна.”
Після низки невдалих стосунків його слова здавалися вітром зі свіжих полонин. Він поважав мою роботу, допомагав із складними клієнтами, казав: “Ти ж у нас голова сімї”.
Через півроку він зробив пропозицію там же, де ми познайомилися. Весілля відсвяткували у родинному колі. Я переїхала до Івано-Франківська, а свою львівську квартиру залишила пустувати.
“Ми тепер родина, обіймав він. Мої діти твої, мої турботи твої.”
Спочатку я була щаслива. Купувала дітям одяг, возила на гуртки, оплачувала лікарів. Але потім почалися “забуто” зняття грошей з моєї картки. Потім прохання допомогти з аліментами. Потім оренда моєї квартири без мого відома.
“Ти ж розумієш, виправдовувався він. Дітям потрібно. А зарплату затримують.”
Коли я приїхала до Львова й побачила чужих людей у своїй оселі, щось усередині тріснуло.
“Степане, сказала я по телефону. У них є тиждень, щоб виїхати.”
“Ти здуріла? Там ж діти!”
“Не мої.”
Він благав, звинувачував, казав, що я “руйную сімю”. Але сімю зруйнував він, коли вирішив, що мої гроші, моя оселя це його власність.
Розлучення оформили швидко. Юрист допоміг повернути частину коштів. Останні його слова: “Пошкодуєш. Залишишся сама.”
Але я вже не боюся самотності. Бо якщо кохання це лише виправдання для користування, то краще вже бути однією.
Справжнє кохання не вимагає, щоб ти віддавала себе цілком. Воно як Карпати: може бути суворим, але ніколи не забере в тебе твою вершину.