Ось адаптована історія в українському культурному контексті:
Чоловік дозволяв матері командувати, перетворивши дружину на служницю у власному домі, але через три місяці невістка дала нахабним родичам урок.
Марійка стояла біля вікна, дивилася на сіре небо. Три місяці тому вона була щасливою нареченою, а зараз почувалася тут як наймичка.
Ранок почався зі знайомого стуку у двері.
«Довго ще лежатимеш?» почувся командирський голос свекрухи. «Івасю, сину, на роботу пора!»
Марійка важко зітхнула. Ганна Іванівна, як завжди, ігнорувала її присутність, звертаючись лише до сина. Іван сонно потягнувся і почав збиратися.
«Що йому на обід зварила?» свекруха вже керувала на кухні. «Знову свої модні салати? Чоловікові справжній борщ потрібен!»
«Той, що вчора готувала», подумала Марійка, але мовчала. За три місяці шлюбу вона навчилася ковтати образи, як гіркі пігулки.
«Мамо, годі вже», бурмотів Іван, поспіхом завязуючи краватку.
«Як це годі?» фыркнула Ганна Іванівна. «Я про твоє здоровя дбаю! А вона» свекруха кривила губи, «навіть нормально варити не вміє».
У горлі Марійки стояв ком. Десять років викладання в університеті, кандидатська і ось вона, німа тінь.
«Може, годі вже?» прошепотіла вона, здивована власною сміливістю.
«Що це значить годи?» свекруха різко обернулася. «Тобі щось треба, невісточко?»
Отрута в цьому слові змусила Марійку здригнутися. Іван удавав, що шукає портфель.
«Я кажу, може, вистачить поводитися, наче мене тут немає?» голос Марійки став твердішим. «Це наш дім, мій і Іванів».
«Твій?» свекруха реготала. «Дитинко, я цей будинок тридцять років тому зводила! Кожна цеглина тут моя! А ти ти тимчасова. Прийшла і підеш».
Ці слова вдарили гірше за ляпаса. Марійка подивилася на чоловіка, чекаючи підтримки, але Іван уже біг у передпокій, натягаючи пальто.
«Мушу бігти, запізнююсь!» крикнув він і грюкнув дверима.
У насталій тиші Марійка чітко почула зловісний сміх свекрухи. Ганна Іванівна навмисне мила вже чисті тарілки, кожен рух якої говорив про зневагу.
«До речі, додала вона, сьогодні до нас гості прийдуть. Дивись, щоб вітальня була чистою. Минулого разу на шафі пилюка була, я бачила».
Марійка мовчки пішла з кухні. У спальні єдиному місці, куди ще не діставалася влада свекрухи, вона дістала телефон і подзвонила подрузі Олені.
«Ти була права, шепотіла вона. Більше не можу».
«Нарешті! скрикнула Олена. Три місяці дивилася, як із тебе килимок витирають. Памятаєш, що я казала про ту квартиру?»
«Памятаю, голос Марійки став ще тихішим. Вона ще вільна?»
«Так, я її для тебе зберегла. Приходь сьогодні, подивишся».
Весь день Марійка механічно виконувала вказівки свекрухи, але в голові вже складався план.
Того вечора, коли Ганна Іванівна насолоджувалася увагою гостей, Марійка тихенько вийшла в передпокій.
«Куди це?» гукнула свекруха.
«У крамницю, спокійно відповіла Марійка. За продуктами для вашої вечері».
«Не запізнюйся!» останнє, що вона почула перед дверми.
Квартира була маленькою, але затишною. Світлі стіни, велике кухонне вікно, тиша.
«Я беру, рішуче сказала Марійка, передаючи агенту паспорт. Коли можна заселятися?»
«Коли завгодно, посміхнулася жінка. Лише внесіть завдаток».
Повернувшись додому, Марійка почула голосні розмови з вітальні. Свекруха з подругами обговорювали її, не шкодуючи гострих слів.
«Вона не та, що Іванові потрібна, говорила Ганна Іванівна. Не вміє ні варити, ні господарювати. Тільки про свої мудрі книжки торочить».
«Та я ж знаю, Галю, підхопила подруга Наталя Петрівна. Ці сучасні жінки освічені, але з них мало толку. За наших часів»
Марійка завмерла в передпокої, стискаючи пакет. Кожне слово було го