Він сказав, що я «не придатний бути батьком» але саме я виростив цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Марія почала пологи, я був у іншому кінці області на мотофестивалі. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що ще є час.
Але часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона не вижила.
Я досі памятаю, як тримав на руках крихітні клубочки, що метушилися у реанімації. Від мене пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ніякого плану, ані найменшого поняття, що робити. Але я подивився на них Олену, Настю й Дениса і зрозумів: я не піду.
Нічні гонки змінилися на нічні годування. Хлопці з майстерні підміняли мене на змінах, щоб я встигав забирати дітей із садочка. Я навчився заплітати Насті коси, заспокоювати Олену під час її спалахів гніву, умовляти Дениса зїсти щось крім улюблених макарон із маслом. Я перестав їздити на далекі мотопробіги. Продав два мотоцикли. Власноруч змайстрував двоповерхові ліжка.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим із застудою та кишковими інфекціями. Я не був ідеальним, але я був поруч. Кожного дня.
А потім зявився він.
Біологічний батько. Його не було у свідоцтвах про народження. Він жодного разу не відвідав Марію під час вагітності. За її словами, він сказав, що трійня «не вписується у його стиль життя».
А тепер? Він хотів забрати їх.
І він прийшов не один. З ним була соціальна працівниця на імя Віра. Вона оглянула мої забарвлені мастилом комбінезони і заявила, що я не «відповідаю умовам для належного виховання дітей у довгостроковій перспективі».
Я не вірив своїм вухам.
Віра обійшла нашу невелику, але охайну хату. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі чобітки біля входу. Вона посміхалася. Робила нотатки. Я помітив, як її погляд затримався на тату на моїй шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не розуміли. Олена сховалася за мене. Денис розридався. Настя запитала: «Цей дядько буде нашим новим татом?»
Я відповів: «Ніхто вас не забере. Хіба що через суд.»
А тепер… слухання через тиждень. У мене є адвокат. Хороший. Безбожно дорогий, але воно того варте. Моя майстерня ледве тримається, бо я все тягну сам, але я продав би навіть останній ключ, аби лишитися з моїми дітьми.
Я не знав, що вирішить суддя.
Вночі перед слуханням я не міг спати. Сидів у кухні, тримаючи в руках малюнок Олени на ньому я веду їх за руки перед нашим будиночком, а в кутку сонце й хмаринки. Прості дитячі каракулі, але, чесно кажучи, на малюнку я виглядав щасливішим, ніж будь-коли у своєму житті.
Вранці я вдягнув сорочку з ґудзиками, яку не носив з часів похорону Марії. Настя вийшла з кімнати й сказала: «Дядьку Іване, ти схожий на священика.»
«Сподіваюся, судді сподобаються священики», спробував пожартувати я.
Судовий зал здавався іншим світом. Усе бежеве й блискуче. Віктор сидів навпроти мене у дорогому костюмі, граючи роль турботливого батька. Він навіть приніс фотографію трійні в купленій у магазині рамці наче це щось доводило.
Віра зачитала свій висновок. Вона не брехала, але й не мякшила слів. Згадала про «обмежені ресурси», «занепокоєння емоційним розвитком» і, звичайно ж, «відсутність традиційної сімейної структури».
Я стискав кулаки під столом.
Потім настала моя черга.
Я розповів судді все. Від того дзвінка про Марію до випадку, коли Настя зірвала на мені шлунок під час довгої подорожі, а я навіть не здригнувся. Я розповів про затримку мовлення у Олени й про те, як влаштувався на другу роботу, щоб оплачувати логопеда. Я розказав, як Денис навчився плавати тільки тому, що я обіцяв йому котлету по-київські що