Марічка повернулася додому пізно ввечері. Вікна Києва вже світилися вечірніми вогниками. Вона зупинилася на порозі з сумкою в руці і сказала рішуче:
Я хочу розлучення. Ти можеш залишити собі квартиру, але повернеш мою частину. Вона мені не потрібна. Я їду.
Віктор, її чоловік, відкинувся у кріслі, здивований.
Куди ти їдеш? спитав він, кліпаючи очима.
Це вже не твоя справа, спокійно відповіла вона, дістаючи валізу з шафи. Трохи поживу у подруги на селі. Потім побачимо.
Він не розумів, що відбувається. Але вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, дивлячись на аналізи, тихо сказав:
У вашому випадку прогнози невтішні. Вісім місяців, максимум З лікуванням, можливо, рік.
Вона вийшла з кабінету, наче в тумані. Місто жило, сонце світило. В голові крутилася одна думка: «Вісім місяців я навіть свого дня народження не відзначу»
На лавці у Маріїнському парку біля неї сів дідусь. Помовчавши, насолоджуючись осіннім сонцем, несподівано промовив:
Хочу, щоб мій останній день був сонячним. Я вже нічого не чекаю, але промінь сонця це подарунок. Ви не згодні?
Я б так вважала, якби знала, що це мій останній рік, прошепотіла вона.
Тоді не відкладайте нічого на потім. У мене було стільки «потім», що вистачило б на ціле життя. Але воно не спрацювало.
Марічка слухала і розуміла все її життя було для інших. Робота, яку вона ненавиділа, але трималася за неї заради стабільності. Чоловік, який став для неї чужим ще десять років тому зради, холодність, байдужість. Донька, яка дзвонила лише коли їй щось було потрібно. А для себе нічого. Ні нових черевиків, ні відпочинку, навіть кави на терасі просто так.
Вона все відкладала на «потім». І тепер це «потім» могло ніколи не настати. Щось всередині неї зламалося. Вона прийшла додому і вперше в житті сказала «ні» усьому і одразу.
Наступного дня Марічка взяла відпустку, зняла всі заощадження з картки і поїхала. Чоловік намагався зрозуміти, донька дзвонила з вимогами вона кожному спокійно і твердо відповідала: «Ні».
У будиночку подруги на селі було тихо. Закутавшись у плед, вона думала: невже так усе й закінчиться? Вона не жила. Вона виживала. Для інших. А тепер для себе.
Через тиждень Марічка полетіла в Одесу. Там, у кафе біля моря, вона зустріла Ярослава. Письменника. Розумного, лагідного. Вони говорили про книги, про людей, про сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи про те, що подумають інші.
Може, поживемо тут? запропонував він одного дня. Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я кохаю тебе, Марічко.
Вона кивнула. Чому б і ні? Часу залишалося так мало. Хай буде щастя навіть якщо воно недовге.
Два місяці проминули. Вона почувалася чудово. Сміялася, гуляла, варила каву зранку, вигадувала історії для сусідів по терасі. Донька спочатку сварилася, потім відстала. Чоловік перерахував її частку. Усе затихло.
Одного ранку задзвонив телефон.
Марічка Коваленко? занепокоєно спитав голос. Пробачте, сталася помилка ваші аналізи переплутали. У вас все добре. Це просто втома.
Вона замовкла на мить, а потім розсміялася гучно, по-справжньому.
Дякую, лікарю. Ви щойно повернули мені життя.
Вона подивилася на сплячого Ярослава і пішла на кухню варити каву. Бо перед нею більше не вісім місяців а ціле життя.