**Щоденник**
Марія повернулася додому пізно ввечері. Київ вже горів вогнями за вікнами. Вона зупинилася на порозі, тримаючи сумку в руці, і сказала рішуче:
Я подаю на розлучення. Ти можеш залишити собі квартиру, але повернеш мою частку. Вона мені не потрібна. Я йду.
Віктор, її чоловік, відкинувся у кріслі, здивований.
Куди ти? запитав він, моргаючи від плутанини.
Це вже не твоя справа, спокійно відповіла вона, дістаючи валізу з шафи. Поживу трохи у подруги в селі. Потім побачимо.
Він не розумів, що відбувається. Але вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, переглядаючи її аналізи, тихо промовив:
У вашому випадку прогноз невтішний. Вісім місяців, максимум Із лікуванням може, рік.
Вона вийшла з кабінету, наче в тумані. Місто жило, сонце сяяло. У голові крутилася одна думка: «Вісім місяців навіть свого дня народження не зустріну»
На лавочці в Маріїнському парку до неї присів літній чоловік. Помовчав, насолоджуючись осіннім сонцем, потім раптом заговорив:
Хочу, щоб мій останній день був сонячним. Вже нічого не чекаю, але промінь сонця це подарунок. Ви не згодні?
Згодна, якби знала, що це мій останній рік, прошепотіла вона.
Тоді не відкладайте життя на потім. У мене було стільки «потім», що вистачило б на цілу вічність. Та не спрацювало.
Марія слухала і розуміла все її життя було для інших. Робота, яку вона ненавиділа, але трималася за неї через стабільність. Чоловік, який став чужим ще десять років тому зради, холод, байдужість. Донька, яка дзвонила лише з проханням грошей чи допомоги. А для себе нічого. Ні пари взуття, ні відпустки, навіть кави на терасі самотужки.
Вона все відкладала на «потім». А тепер цього «потім» могло й не бути. Щось усередині тріснуло. Вона повернулася додому і вперше сказала «ні» усьому і одразу.
Наступного дня Марія взяла відпустку, зняла всі заощадження і поїхала. Чоловік намагався зрозуміти, донька вимагала вона відповідала кожному спокійно і твердо: «Ні».
У будиночку подруги в селі було тихо. Закутана в плед, вона думала: невже все має так закінчитися? Вона не жила вона виживала. Для інших. А тепер буде для себе.
За тиждень Марія полетіла до Одеси. Там, у кавярні біля моря, вона зустріла Богдана. Письменника. Розумного, ніжного. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи про те, що скажуть інші.
Може, залишимося тут? запропонував він одного дня. Я можу писати будь-де. А ти будеш моєю музою. Я кохаю тебе, Маріє.
Вона кивнула. Чому б і ні? Часу залишилося так мало. Нехай буде щастя навіть мимовічне.
Минуло два місяці. Вона почувалася чудово. Сміялася, гуляла, готувала каву зранку, вигадувала історії для сусідів по терасі. Донька спочатку обурювалася, потім відпустила. Чоловік перерахував її частку. Все затихло.
Одного ранку задзвонив телефон.
Марія Коваленко? запитав стурбований голос. Пробачте, сталася помилка ті аналізи були не ваші. У вас все гаразд. Це лише перевтома.
Вона замовкла на мить, а потім розсміялася голосно, по-справжньому.
Дякую, лікарю. Ви щойно повернули мені життя.
Вона подивилася на сплячого Богдана і пішла у кухню варити каву. Бо тепер у неї було не вісім місяців а ціле життя.
**Урок:** Життя занадто коротке, щоб жити його для когось іншого. Іноді помилка може стати найкращим подарунком якщо змусить нас прокинутися.