Сьогодні я згадала про той дощовий день.
Марічка Бойко завжди поспішала. Завжди. Того листопадового вечора вона бігла вулицею Золотих Лимарів, напіврозстібнута куртка ледве трималась на плечах, а папка з документами ось-ось випаде з рук. Дощ почався тихо, наче шепіт, але за мить перетворився на густу завісу, що закривала тротуари. Вона стиснула зуби. План був простим: дістатись додому, вмитись, зробити презентацію на завтра. Але дощ не залишив вибору треба було сховатись.
Вона штовхнула двері невеличкої книгарні-кавярні, з тими деревяними столиками, що немов із минулого століття, із запахом свіжо змеленої кави. Стуснула волосся, підійшла до стійки.
Чорну чашку чаю, будь ласка, промовила, навіть не піднімаючи голови.
А кава не підходить? почула вона чоловічий голос, десь між цікавістю й жартом.
Підвела погляд. За стійкою стояв високий чоловік, років тридцяти з чимось, із темно-русявою бородою й усмішкою, наче вони знали одне одного сто років.
Не коли треба думати, відповіла Марічка, трохи зісподу. Кава розганяє.
Ну що ж чорний чай. Але попереджаю за цими столиками більшість здається каві, вказав він на майже порожній зал.
Вона вперше за весь день усміхнулась.
А ти?
Ярослав Гончаренко, простягнув він руку через стійку. Власник, бариста і затятий книжковик.
Марічка назвалась, взяла чай і сіла біля вікна. Дощ бив у шибки, наче хотів увірватись всередину. Поки вона намагалась зосередитись на нотатках, Ярослав підійшов із книжкою в руках.
Якщо не проти Думаю, тобі сподобається.
Це був старий роман із синьою обкладинкою й золотими літерами.
А звідки тобі знати, що мені подобається? спитала вона.
Не знаю. Але коли хтось забігає під дощем, просить чай і з таким поглядом, ніби не хоче ні з ким говорити їй зазвичай потрібна гарна історія більше за все інше.
Марічка, здивована, взяла книгу. Шум дощу, аромат кави з інших столів усе переплелось у щось тепле й затишне.
Ти завжди тут працюєш? спитала вона пізніше.
Завжди, коли дощить, відповів він загадково.
Вона сміялась, думаючи, що це жарт. Але це була правда.
Наступні дні пройшли звично, місто знову потонуло в метушні, а Марічка у своїй шаленій рутині. Але одного вівторка чергова злива змусила її знову зайти до книгарні. Ярослав був там, наче чекав на неї.
Знову ти, промовив він, ставлячи перед нею чай, який вона ще не встигла замовити.
Знову дощ, відповіла вона.
Того дня вони розмовляли довше. Марічка дізналась, що книгарню Ярослав успадкував від діда, а кавярню додав сам «щоб у людей була виправдання затриматись». Ярослав же зрозумів, що Марічка працює архітекторкою в жорсткому бюро, де дванадцятигодинний робочий день норма.
Звучить виснажливо, зауважив він.
Так і є, зізналась вона. Але я не вмію інакше, окрім як бігти.
Він подивився на неї з такою споко
