З важким серцем збираю речі й їду з сином до матері.
Стискається душа від думки про цю втечу, але я складаю наші речі в чемодани та вирушаю з сином, Тарасом, до мами, Олени Миколаївни. І все через те, що вчора, коли ми гуляли з Тарасом, мій чоловік, Дмитро, вирішив бути «господарним» і приютив у нашій спальні свою двоюрідну сестру Ганну, її чоловіка Василя та їхніх дітей Софійку й Данилка. Навіть не поцікавившись моєю думкою! Просто заявив: «Ти з Тарасом можеш пожити у твоєї мами, там місця вистачить.» Я досі не можу оговтатися від такої зухвалості. Це ж наш дім, наша кімната, і тепер я маю звідти йти, щоб поступитися місцем чужим людям? Ні, це вже занадто.
Все почалося, коли ми повернулися з прогулянки. Тарас був втомлений і хныкав, а я мріяла покласти його спати та випити спокійно чаю. Але, увійшовши в квартиру, побачила хаос. Ганна з Василем вже влаштувалися в нашій кімнаті. Їхні діти бігали, розкидали іграшки, а мої речі книжки, косметика, навіть мій ноутбук були звалені в кутку, ніби я вже нічого тут не значила. Я завмерла, не вірячи власним очам: «Що це за безлад?» Дмитро, спокійний, ніби нічого й не сталося, відповів: «У Ганни з родиною була потреба в житлі. Я подумав, що ти можеш поїхати до мами. Там вам буде комфортніше.»
Мені ледь не стало погано від лютості. По-перше, це наш дім! Ми купували його разом, вибирали кожну річ з любовю. А тепер я маю поступитися, тому що його родичам захотілося пожити у Києві? По-друге, чому він навіть не порадився зі мною? Можливо, я б погодилася після розмови. Але це був наказ. Ганна ж навіть не вибачилася. Вона лише усміхнулася: «Ну годі, Насте, не переймайся, ми тут лише на два тижні!» Два тижні? Та я не хочу, щоб вони торкалися моїх речей і на день!
Василь мовчить, мов риба. Розвалився на нашому дивані, потягує каву з моєї улюбленої чашки і киває на слова Ганни. А їхні діти? Це просто катастрофа. Софійка, шість років, пролила сік на наш килим, а Данилко, чотири роки, перетворив мою шафу на таємну схованку. Я спробувала нагадати, що це не готель, але Ганна лише знизала плечима: «Ой, ну це ж діти, що з них візьмеш?» Звісно. І прибирати за ними маю я.
Я спробувала поговорити з Дмитром наодинці. Розказала, як мене ображає його неуважність, що Тарасу потрібен спокій і звичне місце. Возити його до мами, де він спатиме на розкладному ліжку, не вихід. Дмитро зітхнув: «Насте, не ускладнюй. Вони ж родича, треба допомогти.» Родича? А ми хіба не його родина? Я ледь не розплакалася. Але стиснула зуби й почала збирати речі. Якщо він думає, що я покорно підкори