З самого початку мого шлюбу я намагалася знайти спільну мову зі своєю свекрухою. Восемь років я стискала зуби й робила вигляд, що все гаразд. Після того, як ми з чоловіком переїхали з села до Києва, його мати Надія Бойко почала дзвонити нам щотижня з однією й тією ж піснею: «Приїжджайте на вихідні, нам допотрібна допомога!» То картоплю перебрати, то город перекопати, то молодшій сестрі шпалери поклеїти. І що? Ми їхали. Як маріонетки.
Але ж мені вже не двадцять, і життя в мене не мед. Пять днів на тиждень я працюю, двох дітей виховую, хатою займаюся. Чи не маю я права хоч на неділю спокою?
Але для Надії ми були безкоштовною робочою силою. Якщо я втому показувала, вона відповідала: «А хто це зробить, якщо не ти?» Так, але ж ніколи це не було терміново. Одного разу вона попросила мене не їхати до неї щоб я поїхала допомагати її доньці, Софійці, фарбувати вітальню. Я поїхала, як дурна. І знаєте що? Поки я міряла, фарбувала і потіла, ця «принцеса» Софійка розважалася перед дзеркалом, милувалася новим манікюром і встигла вже пяту чашку чаю собі заварити.
Мій чоловік все бачив. Він не був дурнем і розумів, що нами просто користуються. Але мовчав адже це ж його мати. Тому я терпіла. Аж поки одного разу
У суботу я просто перестала їздити до неї. Без скандалів. Без пояснень. Залишилася вдома, сказавши, що в мене свої справи.
Звичайно, Надії це не сподобалось. Вона відразу ж почала допитувати сина чому я раптом така «невдячна»? Чоловік благав мене поїхати «хоч для порядку». Але мені набрид цей цирк.
Мені тридцять пять. Я маю право відпочивати, а не прислужувати тим, хто й пальцем не пошевелиться. Ні вдячності, ні поваги лише вимоги.
Того вікенду я нарешті присвятила час собі. Перепрала гору білизни, приготувала смачну вечерю, а в неділю взяла книжку і лігнула на диван. Блаженство. Аж раптом дзвінок у двері.
Софійка.
Без привітання, без найменшої ввічливості вона вилила на мене свій гнів: я егоїстка, невихована, зрадниця родини. Нагадала про мій «обовязок» адже я ж теж «своя».
Я вислухала, побажала гарного дня і зачинила двері.
Але на цьому все не закінчилося. Ввечері до нас завітала сама Надія. Ще не встигла переступити поріг, як почала лаяти мене за невдячність і зневагу хоча вона ж «все для нас робила». Я дивилася на неї, і всі ті години, проведені за прибиранням, готуванням і копанням город
