Маріна Коваль завжди поспішала.
Завжди.
Того листопадового вечора вона мчала вулицею Золотих Майстрів, напіврозстібнута куртка розвівалась, а папка з документами ось-ось вивалювалась з рук. Дощик почався ніби шепотом, а за хвилину перетворився на такий густий завіс, що й тротуари не було видно. “Ну й добре”, подумала Маріна. План був простий: дістатись додому, вмитись і допрацювати презентацію на завтра. Але дощ не залишав вибору треба було шукати сховища.
Вона штовхнула двері невеличкої книгарні-кавярні, з меблями з потертого дерева і запахом свіжо змеленої кави. Стуснула волосся, змахнувши краплі, і підійшла до стійки.
Чорного чаю, будь ласка, сказала, навіть не піднявши голови.
А кава не підходить? почула вона чоловічий голос, десь між цікавістю й жартом.
Підняла очі. За стійкою стояв високий чоловік років тридцяти з чорною, трохи недблою бородкою, який дивився на неї з усмішкою, ніби вони знайомі сто років.
Не сьогодні. Кава занадто розганяє, коли треба думати, відповіла Маріна, трохи в обороні.
Ну що ж, чорний чай. Але попереджаю за цими столиками більшість все ж програє битву з кавою, він кивнув на майже порожній зал.
Вона вперше за день усміхнулась.
А ви…?
Ярослав Гринько, простягнув він руку через стійку. Власник, бариста і затятий книжковий хронік.
Маріна представилась, взяла чай і сіла біля вікна. Дощ бив у шибки, немов хотів увірватись всередину. Поки вона намагалась зосередитись на нотатках, Ярослав підійшов із книгою в руках.
Ось, думаю, тобі сподобається.
Це був старий роман у синій обкладинці із золотими літерами.
А звідки тобі знати, що мені подобається? здивовано підняла брови Маріна.
Не знаю. Але коли хтось залітає під дощем, просить чаю і з таким виразом обличчя, ніби всіх відганяє, йому зазвичай потрібна гарна історія більше за все інше.
Вона взяла книжку, злегка збентежена. Шум дощу, аромат кави з інших столиків все це створило якийсь затишок.
Ти завжди тут працюєш? запитала вона пізніше.
Тільки коли дощить, загадково відповів він.
Вона засміялась, подумавши, що це жарт. Але це була правда.
Наступні дні минули як зазвичай: місто у своєму ритмі, Маріна у своїх спішних справах. Але одного вівторка чергова злива знову занесла її до книгарні. Ярослав був там, немов чекав.
Знову ти, сказав він, наливаючи чай без її прохання.
Знову дощ, відповіла вона.
Того дня вони розмовляли більше. Маріна дізналась, що Ярослав успадкував це місце від діда раніше тут була просто книгарня, але він додав кавярню, щоб «у людей була відмовка затриматись довше». Він же зрозумів, що Маріна працює архітекторкою в жорсткому бюро, де дванадцять годин у день норма.
Звучить виснажливо, зауважив він.
І є, зізналась вона. Але я вже не вмію не бігти.
Ярослав подивився на неї з такою спокою, що її розбрало.
Іноді треба дати життю наздогнати себе, сказав він.
З того дня дощ став їхнім спільником. Кожен раз, коли починали падати перші краплі, Маріна знаходила привід зайти на вулицю Золотих Майстрів. Іноді вона читала мовчки, поки він обслуговував клієнтів; іноді вони розмовляли про книги, фільми чи подорожі, які ще не здійснили.
А одного грудневого четверга Ярослав запропонував:
У суботу ми закриваємось раніше. Тут гратиме джаз. Прийдеш?
Маріна завагалась. Вона не звикла до спонтанних запрошень. Але сказала «так».
Тієї ночі книгарню освічували свічки, а полиці кидали тіні на стіни. Ярослав залишив для неї місце у першому ряду. Під час концерту їхні коліна випадково (чи не дуже?) торкались одне одного.
Коли музика стихла, він приніс келих вина і сів поруч.
Я бачив, як ти бігаєш під дощем, сказав він. Але думаю, насправді ти тікала від чогось іншого.
Маріна замовкла, вра
