Щоденниковий запис.
Василю, твоя дружина справді така, якою ти її вважаєш?
Мій колега на роботі приковав мене до водійського сидіння цими словами:
Не хотів тобі казати це в день весілля Але ти знаєш, що твоя нова дружина має доньку?
Що ти маєш на увазі? я відмовлявся вірити.
Моя дружина, побачивши твою Олену на вашому весіллі, прошепотіла мені:
Цікаво, чи знає наречений, що його наречена покинула дитину в дитбудинку?
Уяви, Василю? Ледь не захлинувся салатами. Моя Марія лікарка у пологовому. Вона впізнала твою Олену через родимку на шиї. Каже, що доньку назвали Софійкою і дали своє прізвище Міщенко. Це було років пять тому.
Я сидів приголомшений. Отаке тобі весілля!
Вирішив розібратися сам. Не хотів вірити наклепам. Звісно, Олена не наївна дівчинка їй тоді було тридцять два. До нашого знайомства вона певно мала своє життя. Але як можна відмовитися від дитини?
Завдяки знайомим швидко знайшов дитбудинок, де виховувалася Софійка Міщенко. Директор представив мені жваву дівчинку:
Знайомся, це наша Софійка. Скільки тобі років, серденько?
Неможливо було не помітити її косоокості. Мені стало шкода малечу. Я вже відчував її своєю адже вона ж донька моєї коханої! Бабуся казала: «Дитина, хоч і крива, для батьків свято».
Софійка сміливо підійшла:
Чотири роки. Ти мій тато?
Я завагався. Що відповісти дитині, яка в кожному чоловікові бачить батька?
Софійко, давай поговоримо. Ти хотіла б мати маму й тата? дурне питання, але я вже хотів обійняти її й відвезти додому.
Хочу! Ти мене забереш? вона дивилася на мене пильно, немов бачила крізь мене.
Заберу, трохи пізніше. Почекаєш, загадонько? мені ледь не ридалося.
Почекаю. Ти не обдуриш?
Не обдурю. Я поцілував її у щічку.
Дома розповів усе дружині.
Олено, мені байдуже, що було до мене, але Софійку треба забрати. Я її усиновлю.
А мене ти питав? Чи я хочу цієї дівчинки? Та ще й косоокої! Олена підвищила голос.
Це ж твоя рідна дочка! Я зроблю операцію все виправиться. Вона диво! Ти ж одразу її полюбиш.
Врешті я ледь не силомій змусив Олену погодитися.
Довелося чекати рік, поки ми забрали Софійку. Я часто навідувався до дитбудинку. За цей рік ми з нею зблизилися. Олена ж і далі не хотіла дитини й навіть намагалася зупинити процес. Але я наполіг.
Нарешті Софійка переступила поріг нашої оселі. Найпростіші речі її вражали. Незабарно окулісти виправили їй зір операція не знадобилася. Донька стала схожою на матір, як дві краплі води. Я був щасливий: у моїй родині дві красуні дружина й дочка.
Та невдовзі почалися проблеми. Софійка не могла насититися постійно ходила з пачкою печива. Олену це дратувало, мене дивувало. Я намагався зблизити їх, але Дружина так і не змогла полюбити доньку. Вона любила лише себе застиглий «я» у серці.
Наші стосунки почали руйнуватися. Всі сварки були через Софійку.
Нащо ти привів цю дику в нашу родину? Вона ніколи не буде нормальною!
Я любив Олену, не уявляв життя без неї. Хоча мати колись казала:
Сину, це твоя справа, але ми бачили Олену з іншим чоловіком. Щастя з нею не знайдеш. Вона брехлива й підступна.
Коли кохаєш не бачиш очевидного. Олена була моїм ідеалом. Але тріщина зявилася саме тоді, коли в домі зявилася Софійка. Вона відкрила мені очі: дружині було байдуже на дитину.
Я навіть спробував «охолонути» до Олени не вийшло. Один знайомий порадив:
Якщо хочеш оцінити жінку виміряй її кравецьким метром.
Жартуєш?
Виміряй груди, талію, стегна. І розлюбиш.
Я вирішив спробувати.
Олено, йди, поміряю тебе.
Вона здивувалася:
Чекати нової сукні?
Так. Я урочисто зняв мірки.
Експеримент не спрацював. Я любив її як і раніше.
Незабарно Софійка захворіла. Температура, невгамовний плач. Вона все ходила за Оленою з лялькою Марусенькою. Я радився, що замість печива вона тепер тримає ляльку.
Але одного разу Олена вирвала Марусеньку з рук доньки, відчинила вікно й викинула її.
Мамо, це ж моя улюблена ляля! Вона замерзне!
Я кинувся на пошуки. Лялька висіла на дереві вниз головою. Сніг на її обличчі нагадував сльози.
Повернувшись, побачив: Софійка спить, а Олена спокійно читає журнал. У той момент моє кохання до неї згасло. Я зрозумів: вона гарна, але порожня обгортка.
Ми розлучилися. Софійка залишилася зі мною Олена навіть не заперечувала.
Пізніше ми зустрілися, і вона з посміш