«Ой, досить вже!» ледь не викрикнула я на дружину свого чоловіка, але стрималася. І ось вона знову приходить із валізою на вихідні
«Ну коли це закінчиться?» хотілося закричати мені на сестру мого чоловіка. Я стиснула зуби. А вона, навпроти, знову прийшла з речами, ніби це її дім.
Мене звати Оксана, мені тридцять девять років. Я одружена з Тарасом вже дванадцять років. У нас міцна сімя, син підростає, усе, здавалося б, добре. Але є одне «але», яке отруює моє життя роками його сестра, Марта.
Марта старша за Тараса на вісім років. Вона ніколи не була одружена, дітей у неї немає. Вона живе сама у будинку через дорогу, але насправді вона живе й у нас. Я не перебільшую. Вона зявляється в нашій квартирі, як тінь тихо, наполегливо, щодня. Часом мені здається, що в неї нескінченний запас ключів від нашого підїзду.
Спочатку я намагалася бути ввічливою, навіть доброю. Адже це ж сестра мого чоловіка, родина. Я думала, що вона зайде, побалакає, випє чаю та піде. Але вона приходила кожен вечір. І на вихідні. І під час наших відпусток. Навіть коли ми приймали гостей. Коли я хворіла, вона була тут.
Марта не знає меж. Вона коментує все: мою кухню, виховання сина, мій одяг. То я занадто мовчу, то сміюся надто голосно, мій пиріг сухий, а квартира «не прибрана». Найгірше вона нічого не просить, вона вимагає. А я терплю. Бо ненавиджу конфлікти. Бо Тарас каже: «Оксано, постарайся, вона сама, ми для неї все».
Я терпіла. Але терпіння має свої межі.
Марта працює бухгалтером у приватній фірмі. Вона закінчує роботу раніше за мене і йде просто до нас. Я повертаюся а вона вже на дивані, телевізор увімкнений, кіт сховався під ліжком. Син уткнувся у телефон. А вона ніби це її дім. Вечеря чекає. Або ж я чекаю, поки вона звільнить ванну кімнату. Вона вечеряє з нами, потім годинами розказує про свої «пригоди» в податковій, які ніхто не слухає. Потім йде. Хоча нерідко залишається ночувати, бо «боїться грози» або «опалення в неї погано працює».
Коли ми планували відпочинок, Марта їхала з нами. Неважливо, що я мріяла про вихідні наодинці з чоловіком. Неважливо, що Тарас обіцяв мені поїздку на море на день народження. Марта була там. У нашому готелі. Під одним дахом. За рахунок Тараса. Хоча вона добре заробляє, економить, «на чорний день», як каже. Схоже, що цей чорний день це я.
А мати Тараса вважає мене невдячною. «Марта не чужа, вона сама, і їй потрібна наша підтримка», говорить вона. Я розумію, що у неї немає ні чоловіка, ні дітей. Але чому я маю жертвувати своїм комфортом?
Одного разу я наважилася сказати Тарасові:
Я більше не можу. Вона переступає всі межі. Вона всюди. Це нестерпно!
Він лише знизав плечима:
Що я можу зробити? Вона ж моя сестра
Нещодавно сталося останнє. Ми пішли до театру, тільки вдвох. Я так наполягала на цій вечірці. Нашого сина подоглядала подруга. Лег